Глава 13

Місто в темряві

Темрява не впала на Веларіон одразу. Вона підкралася до нього, як втома до тіла після довгої хвороби.

Спочатку згасли вежі. Їхні верхівки ще якийсь час світилися, немов пам’ятали про світло, але потім і вони погасли, залишивши над містом темний, обірваний силует. Вулиці, які звикли бути залитими холодним сяйвом ламп, стали смугами тіні. Світлові мости між кварталами втратили свій блиск і перетворилися на темні арки, по яких люди боялися ходити.

Архен бачив це не очима, а відчуттям, яке йшло крізь нього разом зі світлом рани. Він відчував, як місто зверху шумить і здригається, як у ньому прокидається страх.

У верхніх кварталах люди вийшли з будинків. Вони дивилися на небо, яке тепер було справжнім — темним і глибоким. Дехто кричав, вимагаючи, щоб світло повернули. Дехто стояв мовчки, бо не знав, кому кричати.

У кварталі Вежі зупинилися ліфти. Люди застрягли між рівнями, у темряві, слухаючи, як під ними стогнуть конструкції. У промислових районах замовкли заводи — не з тріском, а з порожнім звуком, немов велика істота перестала дихати.

— Вони не готові, — сказав інженер, дивлячись на показники. — Вони не знають, як жити без потоку.

— Вони ніколи й не мали вчитися, — відповіла жінка в масці. — За них завжди дихала рана.

Архен стояв біля краю платформи й відчував, як світло в Машині бога стає іншим. Воно не зникало, не вибухало — воно розподілялося повільніше, ніби рана намагалася сама зрозуміти, як тепер існувати без труб.

— Вона не закрилася, — сказав він. — Вона вчиться не віддавати все одразу.

— А місто? — спитав хтось. — Місто теж має вчитися?

Архен не відповів одразу. Він бачив у собі образи: небо без диму, але й темні вулиці з людьми, які не можуть знайти дороги.

— Місто має навчитися бути містом, а не богом, — сказав він нарешті.

У Нижньому шарі люди запалювали вогнища. Вони не чекали ламп. Вони розкладали світло там, де могли. І це світло було жовтим і живим, а не холодним і рівним.

— У нас є факели, — сказала жінка в масці. — Є дрова. Є руки.

— А нагорі? — спитав Архен.

— Нагорі є страх, — відповіла вона. — Але він швидко вчить.

Він знову відчув у грудях рух. Світло в ньому більше не було різким. Воно стало глибшим, важчим, ніби не хотіло рватися назовні.

— Вони почнуть шукати нас, — сказав інженер. — Їм потрібен винний.

— Вони завжди шукали ресурси, — відповіла жінка. — Тепер шукатимуть сенс.

Архен уявив людей у темряві. Не наглядачів. Не інженерів. Звичайних — тих, хто ніколи не бачив Служби магії зсередини. Він відчув, як у ньому піднімається провина.

— Я не хотів, щоб вони страждали, — сказав він.

— Ти не змусив місто бути таким, — відповіла жінка. — Ти лише перестав тримати його за горло.

Десь угорі загриміли кроки. Це був не шум машин. Це був шум натовпу. Люди збиралися на площах, тримаючи в руках свічки, лампи на олії, шматки палаючого дерева.

— Вони несуть своє світло, — сказав інженер, слухаючи донесення. — Маленьке, нестабільне… але своє.

Архен заплющив очі й побачив це: сотні вогників у темряві, які не йшли знизу трубами, а народжувалися в руках людей.

— Це боляче, — прошепотів він. — Але це… справжнє.

Світло в Машині бога відповіло м’яким пульсом.

— Вона не зупиняє потік повністю, — сказав Архен. — Вона змінює його напрям. Частина залишається світу.

— А частина? — спитала жінка.

— Частина більше не належить місту.

Вони стояли в тиші, яку тепер наповнювали не труби, а голоси людей десь угорі. Це була не тиша системи. Це була тиша між двома епохами.

Архен відчув, що більше не є просто втікачем і не є просто ключем. Він став місцем, де світло вирішує, куди йти.

І вперше за весь час він не боявся темряви.

Він боявся того, що люди можуть зробити зі світлом, якщо воно знову стане занадто легким.

Але тепер у нього була надія:
не в лампах,
не в трубах,
а в тих вогниках, які люди запалювали власними руками.