Глава 12

Голос рани

Світло більше не билося в Машині бога, як у пастці. Воно ніби осіло всередині себе, ставши щільнішим і темнішим. Архен дивився на нього і відчував, що це вже не просто енергія, а щось ближче до присутності. Не розум, не слово — радше тиск спогаду, який не може забути, ким був.

Навколо них зал поволі занурювався в напівтемряву. Лампи ще жевріли, але їхнє світло було нестійким, мов старі свічки на протязі. Люди зі Служби рухалися швидко, намагаючись під’єднати резервні канали, але щоразу, коли вони відкривали нову лінію, світло в трубах згасало, не доходячи й до половини шляху.

— Вона не дає потік, — сказав інженер. — Вона… тримає його в собі.

Архен стояв біля краю платформи, не відводячи погляду від серця Машини. Він відчував, як у грудях піднімається знайоме тепло, але тепер воно не шукало виходу назовні. Воно рухалося всередині, ніби намагалося знайти форму.

— Вона не машина, — сказав він. — Вона рана, яка пам’ятає, що її колись лікували богом.

Жінка в масці підійшла ближче.

— Ти чуєш її?

Архен кивнув.

— Не словами. Відчуттям. Як біль, що не знає, де в тілі знаходиться.

Він зробив крок до краю платформи. Повітря навколо стало теплішим, і світло в центрі конструкції повільно потягнулося до нього, не вириваючись, а ніби пробуючи на дотик.

— Вона не хоче більше бути проходом, — прошепотів він. — Вона хоче бути швом.

— Швом? — перепитав інженер.

— Закритися, — сказав Архен. — Не віддавати й не брати. Просто… знову бути частиною світу.

Чоловік у шоломі різко підійшов ближче.

— Ти не розумієш, що говориш. Якщо вона закриється, система впаде.

— Система побудована на болю, — відповів Архен. — Вона працює, поки світ кровоточить.

У цей момент світло в Машині бога спалахнуло м’яко, не різко, і з нього вийшла хвиля тепла. Не ударна, а повільна, як подих. Повітря над прірвою здригнулося, і Архен відчув у голові щось нове — не звук, а присутність.

Йому здалося, що він стоїть не на платформі, а на краю великого поля, де колись ішов дощ.

Перед ним виник образ: не чіткий, не різкий, а такий, як буває уві сні. Він побачив не Машину і не рану, а істоту зі світла, велику й спокійну, яка стоїть між небом і землею.

— Ти… був тут, — прошепотів Архен.

Відповіддю стало відчуття тяжкості. Не гніву — втоми.

— Ти тримав світ разом, — сказав він. — А вони зробили з тебе джерело струму.

Світло в серці Машини здригнулося. У трубах навколо знову пробігли іскри, але вони не пішли вгору — вони згасли, не дійшовши до міста.

— Вона говорить з ним, — сказав інженер, майже пошепки. — Це… неможливо.

— Це не мова, — сказала жінка в масці. — Це пам’ять.

Архен відчув, що в ньому самому з’являються образи, яких він ніколи не бачив: поля без диму, вода без металевого запаху, небо без труб. Це були не його спогади. Це були спогади того, що колись тримало світ цілим.

— Ти не був створений для клітки, — сказав Архен світлу. — І я не створений для труб.

Світло відповіло слабким теплом, і Архен відчув, як у ньому самому щось вирівнюється, ніби біль у грудях поволі зникає.

— Якщо вона замикається, — сказав інженер, — місто загине.

— Ні, — відповів Архен. — Місто зміниться. Або помре від власної жадібності.

У цей момент з верхніх рівнів знову долинув гуркіт. Тепер він був не поодинокий, а тривалий, мов далека буря. Хтось кричав у комунікаторі про пожежі, про темні квартали, про людей, які не можуть знайти дороги.

— Вони панікують, — сказав чоловік у шоломі. — Вони бояться темряви.

— Вони ніколи її не бачили, — відповіла жінка. — Вони завжди жили на світлі, яке їм не належало.

Архен знову глянув у світло.

— Якщо ти закриєшся повністю… — прошепотів він. — Світ перестане кровоточити. Але люди не готові жити без тебе.

Світло не спалахнуло і не потьмяніло. Воно просто залишалося рівним.

— Вона не питає людей, — сказала жінка в масці. — Вона пам’ятає світ без них.

Архен відчув, як у ньому росте страх. Не перед Машиною, а перед тим, що він може стати тим, хто дозволить світові змінитися.

— Якщо я допоможу їй… — сказав він. — Я стану тим, хто вимкнув місто.

— Ти станеш тим, хто перестав бути фільтром, — сказала жінка. — Не для міста. Для світу.

Він заплющив очі. Перед ним знову з’явився квартал Диму, клітки Служби магії, хлопчик з обпеченими пальцями. І поряд — образ поля без диму.

— Я не хочу, щоб люди вгорі померли в темряві, — сказав він. — Але я більше не хочу, щоб діти ставали трубами.

Світло в центрі конструкції відповіло рівним теплом, і Архен відчув, що це не відповідь «так» чи «ні». Це відповідь «інакше».

Він зрозумів: рана не хоче бути зачиненою одразу. Вона хоче перестати бути насосом.

— Вона хоче повільно закриватися, — сказав він. — Не обірвати потік. А змінити його.

— Це зруйнує систему, — сказав чоловік у шоломі.

— Це дасть місту шанс навчитися жити без болю, — відповів Архен.

Машина бога знову змінила ритм. Тепер вона працювала не як двигун, а як серце, що вчиться битися самостійно.

Архен відчув, що це тільки початок.
Не перемога.
Не поразка.
А перехід.

І він стояв у центрі цього переходу — між тим, що звалося містом, і тим, що колись називалося богом.