Глава 8

Машина бога

Прохід вів униз крутіше, ніж будь-який інший тунель, яким Архен ішов раніше. Стіни тут були не з каменю й не з металу — вони виглядали так, ніби їх випалили зсередини. Поверхня була гладкою, але тепла, і коли він торкався її долонею, відчував слабку пульсацію, немов під нею щось дихало. Світло попереду ставало яскравішим, але не різким, а тьмяним, густим, ніби повітря було наповнене попелом.

Кроки Служби лунали десь позаду, приглушені товщею тунелів. Він не знав, чи вони йдуть за ним, чи просто ріжуть інші проходи, але відчував, що вибір уже зроблено. Назад шляху не було. Кожен крок униз віддаляв його від людей і наближав до чогось, що ніколи не повинно було стати частиною міста.

Прохід закінчився раптово. Перед ним відкрився простір, настільки великий, що він не одразу зміг зрозуміти його форму. Стеля губилася в темряві, а під ногами була металева платформа, що виходила на край величезної зали. У центрі зали стояла конструкція, яку неможливо було одразу назвати машиною — вона більше нагадувала кістяк гігантської істоти, складений із труб, дуг і пластин. Навколо неї тягнулися сотні кабелів, що йшли вгору, у бік міста, і вниз, у бік рани.

Посеред цієї конструкції висіло світло.

Не просто світло — щось схоже на серце, згусток сяйва, який повільно стискався й розширювався. Кожен його рух супроводжувався низьким гулом, що віддавався в кістках.

Архен зробив крок уперед і відчув, як у грудях у нього відповіло тепло.

— Це… — прошепотів він. — Це вона?

Він не знав, кому ставить це питання.

З темряви з’явилися люди. Вони були в темних костюмах, схожих на броню, але тонших, із металевими вставками на грудях і шоломами без облич. На кожному костюмі горів знак Служби магії.

— Ресурс 417, — сказав один із них рівним голосом. — Ти зайшов у заборонений сектор.

— Що це? — спитав Архен. — Що ви зробили з раною?

Чоловік не відповів одразу. Він підійшов ближче, і Архен побачив у його шоломі тьмяний відблиск світла.

— Ми дали їй форму, — сказав він. — Те, що було болем, стало механізмом.

— Ви зробили з бога… машину?

— Бога не існує, — відповів чоловік. — Є джерело енергії. Є нестабільний потік. Є потреба міста. Ми лише поєднали ці речі.

Архен дивився на серце зі світла. Воно билося повільно, але в кожному його русі було щось схоже на страждання. Світло не просто світилося — воно намагалося кудись піти, але труби тримали його, як клітка.

— Ви… живете з цього, — сказав він.

— Ми живемо завдяки цьому, — виправив чоловік. — Без Машини бога Веларіон загине за місяць. Фабрики стануть. Лампи згаснуть. Система води зупиниться. Люди вгорі помруть у темряві.

— А ті, кого ви забираєте? — спитав Архен. — Діти?

— Фільтри, — сказав чоловік. — Без них потік нестабільний. Тіло людини згладжує вибухи сили. Ви не жертви. Ви деталі.

Архен відчув, як у нього тремтять ноги.

— А якщо машина зламається?

— Вона не зламається, — відповів чоловік. — Вона росте.

Архен подивився уважніше й помітив, що частина конструкції справді виглядала новішою. Метал був світліший, лінії — чіткіші.

— Ви її будуєте, — прошепотів він.

— Ми її вирощуємо, — сказав чоловік. — На основі того, що залишилось від бога.

Світло в грудях Архена здригнулося сильніше. Йому здалося, що серце машини повернулося до нього.

— Вона мене чує, — сказав він.

— Саме тому ти тут, — відповів чоловік. — Ти не просто ресурс. Ти — резонатор.

— Що це означає?

— Це означає, що твоя сила не гасить потік. Вона його вирівнює. Ти можеш говорити з машиною. І вона тебе слухає.

Архен відступив.

— Ви хочете… вставити мене туди?

— Ми хочемо з’єднати тебе з нею, — сказав чоловік. — Тимчасово. Поки не знайдемо стабільнішу форму.

— Ви хочете зробити з мене частину бога.

— Частину системи, — сказав він.

Архен раптом зрозумів, чому його так швидко навчили ховати світло. Не щоб він утік. А щоб він вижив до цього моменту.

— Ви знали, що я втечу, — сказав він. — Ви дозволили мені втекти.

— Місто не відпускає цінне, — відповів чоловік. — Воно лише змінює маршрут.

Архен подивився на серце машини. Йому здалося, що воно стало битися швидше.

— Якщо я відмовлюся?

— Тоді ми візьмемо іншого, — сказав чоловік. — Але рана стане ширшою. І потік — небезпечнішим. Місто може не витримати.

Архен стояв мовчки. Він дивився на Машину бога і розумів, що це не ворог і не друг. Це була пастка, зроблена з необхідності.

— Ви вбили богів, — сказав він тихо. — А тепер боїтеся жити без них.

— Ми створили бога, який не говорить і не судить, — відповів чоловік. — Тільки працює.

Архен відчув, як світло в ньому піднімається. Не різко, не вибухом — а повільно, як хвиля.

— Якщо я з’єднаюся з нею… — сказав він. — Я зможу зупинити її?

Чоловік не відповів одразу.

— Теоретично… ти зможеш змінити потік, — сказав він. — Але тоді ти станеш частиною машини. Назавжди.

Архен подивився на свої руки. На них більше не було бруду з кварталу Диму. Не було слідів труб. Вони тремтіли, але були живі.

— Ви зробили місто з рани, — сказав він. — А я не хочу бути ще одним швом.

За його спиною знову пролунали кроки. Цього разу інші — швидші, нерівні.

— Вони йдуть, — сказав чоловік зі Служби. — Люди без імен близько.

Архен подивився на серце Машини бога і відчув, як щось усередині нього тягнеться до нього, але не як до господаря, а як до співрозмовника.

— Тоді слухай мене, — прошепотів він у світло. — Я не хочу бути твоїм пальним.

Світло здригнулося.

І вперше за весь час Машина бога змінила ритм.