Глава 6

Рана світу

Архен прокинувся від холоду. Камінь під ним був мокрий, а повітря здавалося густішим, ніж зазвичай. Десь у глибині Нижнього шару глухо гудів механізм, схожий на повільне дихання. Він не одразу зрозумів, що це не машина. Це було місто.

Йому здавалося, що Веларіон має серце. І це серце билося не вгорі, серед веж і труб, а тут, під ногами, в темряві.

Жінка в масці чекала на нього біля вузького проходу, що вів ще глибше вниз.

— Сьогодні ти побачиш те, що не показують дітям, — сказала вона. — І те, що не повинні знати дорослі.

Вони йшли мовчки. Чим нижче спускалися, тим теплішим ставало повітря. Камінь під ногами був не сірий, а темно-червоний, ніби його колись обпекли зсередини. Архен торкнувся стіни і відсмикнув руку — поверхня була теплою, як жива шкіра.

— Це не скеля, — прошепотів він.

— Ні, — відповіла жінка. — Це те, що залишилось від бога.

Вони вийшли до величезної зали. Стеля губилася в темряві, а посередині була прірва. Вона не була круглою чи рівною. Вона виглядала, наче землю розірвали руками. Зсередини виходило тьмяне світло, яке не освітлювало, а ніби поглинало тіні.

Архен відчув, як у грудях щось заворушилося.

— Це… вона? — спитав він.

— Рана світу, — сказала жінка. — Місце, де помер перший бог.

Він подивився вниз і побачив щось, що змушувало очі боліти. Там не було ні вогню, ні води. Там була порожнеча, наповнена світлом. Воно текло повільно, як густа рідина, і зникало в трубах, які тягнулися вгору.

— Коли його вбили, — сказала жінка, — світ не встиг загоїтися. Боги тримали тканину реальності напруженою. Коли одного з них вирвали, утворилася діра.

— І з неї тече… сила?

— Тече біль, — відповіла вона. — А люди навчилися називати це магією.

Архен сів на камінь, бо ноги не тримали його.

— А інші боги?

— Інші втекли. Ті, кого не встигли зловити. Але кожна смерть залишала тріщини. Веларіон стоїть на найбільшій.

Він дивився, як світло повільно пульсує внизу, і раптом зрозумів, що це схоже на дихання.

— Вона жива… — сказав він.

— Так, — відповіла жінка. — Але не так, як ми. Вона не думає. Вона пам’ятає.

Вони пройшли ближче. Металеві платформи звисали над прірвою, і по них ішли люди в захисних костюмах. Вони закріплювали труби просто в краї рани, ніби вставляли голки у відкрите тіло.

— Це Служба? — спитав Архен.

— Це серце Служби, — сказала жінка. — Те, що не бачить ніхто нагорі.

Він побачив людину, яка впала. Вона ковзнула і зникла в світлі внизу. Ніхто не закричав.

— Чому її не витягли? — спитав він.

— Бо вона стала частиною рани, — відповіла жінка. — Як і всі боги до неї.

Архен відчув, як у грудях знову запалало тепло.

— А якщо її закрити?

Жінка довго мовчала.

— Світло припиниться, — сказала вона. — Місто помре. І разом із ним — мільйони людей, які живуть за рахунок цього світла.

— А якщо не закривати?

— Тоді рана росте. І одного дня світ не витримає.

Архен дивився в безодню і розумів, що це не вибір між добром і злом.

Це вибір між двома смертями.

— Ти думаєш, чому саме діти починають світитися? — спитала вона. — Бо світ ще не закінчив з вами. Він намагається латати себе через вас.

— Ми… пластир? — прошепотів Архен.

— Ви — шви, — сказала жінка. — Живі.

Він відчув, що його світло тягнеться вниз, до рани, ніби щось кликало його.

— Воно мене чує… — сказав він.

— Так, — відповіла жінка. — Бо ти частина того, що вона втратила.

Архен відступив.

— Тепер ти знаєш, що захищаєш, коли ховаєшся, — сказала вона. — І що можеш зруйнувати, якщо перестанеш ховатися.

Вони повернулися нагору мовчки. Коли вони знову вийшли в Нижній шар, Архену здалося, що повітря стало легшим.

— Чому ви показали мені це? — спитав він.

— Бо ти не просто втікач, — відповіла жінка. — Ти — доказ того, що рана ще не закрилася. І що місто ще не перемогло світ.

Тієї ночі Архен не спав. Він лежав, слухаючи, як гуде місто над ним, і думав про бога в клітці, про дітей у Службі і про прірву, яка дихає світлом.

Тепер він знав:
місто не просто їсть богів.
Воно живе в їхній могилі.

І одного дня ця могила прокинеться.