Глава 5

Навчитися не світитися

Перші дні в Нижньому шарі здавалися Архену дивними. Тут не було сирен, які різали ранок навпіл, не було наглядачів і не було труб, що входили в тіло. Замість цього були голоси, запах диму і постійний рух людей, які не мали уніформи й не дивилися на нього, як на інструмент. Йому дозволили спати довше, ніж звичайно, але сон усе одно був неспокійний: йому снилися клітки, світло в грудях і темні коридори Служби.

Прокинувшись, він не одразу зрозумів, де перебуває. Стеля над ним була нерівна, з тріщинами, з яких звисали дроти. Поруч лежала ковдра з грубої тканини. Десь неподалік хтось кашляв. Це був живий звук, не механічний. Архен сів і побачив, що поруч із ним сидить той самий сивий чоловік, який розмовляв з ним напередодні.

— Ти дихаєш тихіше, ніж учора, — сказав він. — Це добре.

— Чому? — спитав Архен.

— Бо світло любить глибокий подих. А темрява — спокій.

Архен не знав, що відповісти. Він обережно подивився на свої руки. Вони не світилися. Усередині було порожньо й трохи холодно.

— Ти відчуваєш його? — спитав чоловік.

— Світло?

— Те, що в тобі лишилося від бога.

Архен кивнув.

— Воно рухається, коли ти боїшся або злишся, — сказав чоловік. — Тому перше, чого ти маєш навчитися, — це не боятися власного тіла.

Його вивели у вузький прохід, де стіни були вкриті старими написами. Там стояло кілька дітей і підлітків. Усі виглядали втомленими, але живими. У когось тремтіли руки, у когось час від часу з грудей виривався спалах світла.

— Стійте, — сказала жінка в масці. — І не думайте про втечу. Тут втеча — це крик.

Архен став поруч із худорлявим хлопцем із темною шкірою.

— Ти теж зі Служби? — спитав той.

— Так.

— Скільки витримав?

— Не знаю.

— Я — місяць. Потім вони хотіли зробити з мене ліхтар.

Архен промовчав.

Жінка в масці повела рукою, і світло з кількох тіл вирвалося назовні. Воно не пішло в труби, як у Службі, а зависло в повітрі, тремтячими краплями.

— Подивіться, — сказала вона. — Це не сила міста. Це те, що у вас забрали.

Світло здригалося, ніби не знало, куди подітися.

— Ваше завдання — не випускати його. І не дозволяти місту чути, що воно ще у вас є.

— Як? — спитав Архен.

— Диханням. Думкою. Пам’яттю.

Вона змусила їх сісти на холодний камінь і заплющити очі.

— Згадайте місце, де вам не боліло, — сказала вона.

Архен спочатку не міг нічого згадати. Потім перед ним з’явилася кімната в кварталі Диму, де мати колись сушила білизну. Світло тоді було жовтим і теплим, а не блакитним і різким. Його груди перестали пекти.

— Ось так, — сказала жінка. — Світло не можна бити. Його можна тільки заспокоїти.

Тренування тривали годинами. Дехто втрачав свідомість. Дехто починав плакати. Архен сидів, поки ноги не оніміли, і відчував, як щось у ньому вчиться не рватися назовні.

Після цього його відвели до старого тунелю, де стояли металеві двері.

— Тут слухає місто, — сказав сивий чоловік. — Якщо ти світитимешся, воно почує.

Він відкрив двері. Усередині була порожня кімната з чорними стінами.

— Зайди.

Архен зайшов. Двері зачинилися.

Спочатку було тихо. Потім він почув звук, схожий на далеке серцебиття. Його власне серце відповіло на нього швидше.

Він відчув, як у грудях знову з’являється тепло. Світло хотіло вийти.

— Спокійно, — прошепотів він сам собі. — Це не клітка.

Він сів на підлогу і знову згадав ту кімнату з білизною. Світло повільно погасло.

Коли двері відчинилися, жінка в масці подивилася на нього уважно.

— Ти навчаєшся швидко, — сказала вона. — Це погано.

— Чому?

— Бо місто любить тих, хто вміє тримати силу. Воно прийде по тебе першим.

Архен вийшов у головний зал і побачив, як люди тягнуть ящики з інструментами.

— Що ви робите? — спитав він.

— Готуємося, — відповів сивий чоловік. — Місто не терпить втрат. Воно шукає те, що втекло.

Архен сів на камінь і дивився, як по трубах над ними тече світло, яке вже не було його.

Він раптом зрозумів: навчитися не світитися — це не про сховатися.

Це про те, щоб вижити досить довго, щоб одного дня загасити все місто.