Глава 4

Під містом

Вони йшли довго. Архен не знав, скільки часу минуло з того моменту, як він вибіг за стіни Служби магії. Йому здавалося, що минула ціла ніч, але небо над головою все ще залишалося темним і важким, наче Веларіон не хотів відпускати навіть повітря. Камінь під ногами був слизький, і в деяких місцях доводилося триматися за стіни, щоб не впасти. Вологість проникала крізь одяг і робила його важким, як мокра тканина на тілі.

Жінка в масці йшла попереду впевнено, ніби знала кожен вигин цих тунелів. Вона не озиралася, лише зрідка піднімала руку, наказуючи йому зупинитися або пригнутися. Архен помічав, що в деяких місцях стіни були не просто кам’яні — у них проступали металеві ребра, труби, уламки старих конструкцій. Це були не просто ходи. Це було нутро міста.

— Ми під Веларіоном, — сказала вона, коли він нарешті спитав, куди вони йдуть. — Там, де його коріння.

— Коріння? — перепитав Архен.

— Усе, що велике, росте знизу, — відповіла вона. — Місто теж.

Вони пройшли крізь вузький отвір і вийшли до величезної порожнини. Архен завмер. Перед ним відкрився простір, схожий на печеру, але замість сталактитів зі стелі звисали кабелі, труби й шматки старих мостів. Десь унизу текла чорна ріка, у якій відбивалося тьмяне світло ламп. На кам’яних виступах стояли будівлі, складені з уламків і металу. Там горіли вогнища. Там ходили люди.

— Це… місто? — прошепотів він.

— Це те, що під містом, — сказала жінка. — Ми називаємо це Нижнім шаром.

Вони спустилися сходами, видовбаними прямо в скелі. Архен чув шум голосів, стукіт інструментів, кашель. Тут пахло не металом, як у Веларіоні, а димом, потом і сирістю. Люди дивилися на нього уважно, але без страху. Їхні очі були втомлені, але живі.

— Ще один ресурс, — пробурмотів хтось.

— Уже не ресурс, — відповіла жінка. — Тепер він наш.

Вона привела його до великої зали, де колись, напевно, був старий резервуар. Тепер там стояли столи, лампи, купи паперів і ящики з інструментами. У центрі сидів чоловік з сивою бородою й порізаними руками.

— Ти привела дитину, — сказав він. — Значить, Служба сьогодні недорахувалася світла.

— Іще як, — відповіла вона. — Він стабільний. Довго протримається.

Чоловік подивився на Архена так, ніби бачив не хлопчика, а питання.

— Як тебе звати?

— Архен.

— Тут імена не потрібні, — сказав він. — Але якщо хочеш залишити — залишай. Це твоя справа.

Архен не відповів. Йому здавалося дивним, що хтось дозволяє йому щось вирішувати.

Йому дали воду. Вона була холодна й пахла каменем. Потім дали хліб — темний, твердий, але справжній. Він їв мовчки, боячись, що якщо заговорить, усе зникне.

— Ти знаєш, що таке Веларіон? — спитав чоловік.

— Місто, — відповів Архен.

— Ні, — сказав той. — Це насос. Воно стоїть на рані світу.

Архен не зрозумів.

— Коли вбили першого бога, — продовжив чоловік, — у землі залишилась діра. Не яма. Не тріщина. Рана. І з неї почала текти сила. Люди побачили це і побудували місто. Труби, резервуари, служби, школи — усе це тільки спосіб викачувати те, що тече знизу.

— А діти? — спитав Архен.

— Діти — фільтри, — відповів чоловік. — Магія не може йти прямо в машини. Вона повинна пройти через людину. Тому їм потрібні ви.

Архен відчув, як у грудях стає порожньо.

— Якщо знищити місто… — почав він.

— Рана відкриється, — закінчив чоловік. — І світ може не витримати.

— А якщо нічого не робити?

— Тоді місто з’їсть усіх, хто ще світиться.

Архен сидів мовчки. Йому здавалося, що він тільки-но зрозумів щось дуже велике, але ще не мав слів для цього.

— Навіщо ви мене врятували? — спитав він.

Жінка в масці подивилася на нього.

— Бо якщо місто їсть богів і дітей, — сказала вона, — значить, його можна змусити подавитися.

Архен ліг на холодний камінь, загорнувшись у ковдру. Над ним шуміли труби, і здавалося, що десь дуже далеко б’ється серце міста. Він уперше не чув у собі страху перед Службою. Замість цього він відчував інше — важке, повільне розуміння, що втеча була лише початком.

Він не знав, ким стане.
Але знав, що вже не буде ресурсом.