Глава 3

Люди без імен 

Зникнення почалися непомітно, як і все у Службі магії. Спершу пропав хлопчик із третього ряду кліток — той, що завжди кашляв і світився зеленкуватим світлом. Наглядачі сказали, що його перевели в інший корпус. Через два дні зникла дівчинка з обгорілими пальцями, яка не розмовляла, а тільки дивилася великими очима. Потім ще один хлопець, старший за Архена, який умів ховати світло так добре, що його майже не підключали.

У коридорах стало більше людей у чорному. Вони ходили швидко, не дивлячись на клітки, ніби боялися, що діти можуть їх торкнутися поглядом. Повітря стало напруженим, і навіть труби на стінах дзенькали гучніше, ніж зазвичай.

— Їх крадуть, — прошепотів сусід Архена, той самий хлопчик з обпеченими пальцями. — Але не для міста.

— Хто може красти зі Служби? — так само тихо спитав Архен.

— Ті, кому нічого втрачати.

Уночі Архен довго не міг заснути. Він лежав, дивлячись у темряву, і намагався не світитися. Кожен його подих здавався надто гучним. У якийсь момент він почув дивний звук у вентиляційній решітці над кліткою — ніби хтось шкрябає метал зсередини.

— Якщо хочеш вийти, не світись, — прошепотів голос.

Архен спочатку подумав, що йому здалося. Але тінь біля труби почала рухатися, розпливаючись, як чорна пляма на воді. З неї повільно вийшла постать жінки у темному плащі. Її обличчя було закрите маскою з тонкими прорізами для очей.

— Не кричи, — сказала вона. — Стіни тут люблять слухати.

Архен не зміг вимовити ні слова. Йому здалося, що серце світиться сильніше за руки.

— Ти Ресурс? — спитала вона.

— Так… — прошепотів він.

— Був. Тепер, якщо захочеш, будеш людиною.

— Мене вб’ють, — сказав він. — Тут убивають повільно, але все одно…

— Тут тебе з’їдять, — відповіла жінка. — А там ти маєш шанс.

Вона назвала себе людиною без імені. Сказала, що вони живуть у порожнинах міста, між трубами й стінами, де магія не доходить. Вони не служать Веларіону і не вірять у нових богів із каменю.

— Чому ви це робите? — спитав Архен.

— Бо місто їсть дітей, — відповіла вона. — А ми не дозволяємо йому бути ситим.

Вона дістала з-під плаща інструмент, схожий на різак, і торкнулася труби біля клітки. Метал зашипів і розійшовся, немов м’який віск. З труби вирвалося світло, вдарило в стіну і погасло.

Сигналізація завила майже одразу. Червоне світло запульсувало в коридорі.

— Пізно, — прошепотів Архен.

— Саме вчасно, — сказала жінка. — Бігти легше, коли за тобою женуться.

Вона схопила його за руку, і вони побігли вузьким проходом між клітками. Архен бачив, як інші діти дивляться на нього широко розплющеними очима. Він не знав, чи зможе повернутися за ними колись, але знав, що якщо залишиться — не повернеться ніколи.

Вони бігли коридорами, яких він ніколи не бачив: вузькими, з потрісканими стінами, з написами старою мовою, що залишилися ще з часів, коли богів не вбивали, а слухали. У деяких кімнатах стояли кристали, наповнені світлом, яке пульсувало, як серце. В інших — лежали люди, підключені до машин, які дихали замість них.

— Це ті, кого не встигли перетворити на лампи, — сказала жінка. — Їх тримають про запас.

Кроки пролунали позаду. Хтось кричав накази. Метал гримів.

— Не дивись назад, — сказала вона. — Місто не любить, коли від нього тікають.

Вони вибігли у темний тунель, де повітря було сире і пахло каменем. Архен спіткнувся, але жінка втримала його. Світло в його руках тремтіло, і він боявся, що видасть їх.

— Дихай повільно, — сказала вона. — У темряві світло гасне швидше.

Він не знав, як це працює, але зробив так, як вона сказала. Світло в його долонях потьмяніло.

Коли вони вибралися назовні, ніч здалася йому світлою. Над ними було небо — справжнє, без стелі. Він ніколи не бачив його таким. Повітря пахло не залізом, а вітром.

Архен стояв і не міг рухатися. Йому здавалося, що якщо він зробить крок, місто поверне його назад.

— Тепер ти поза кліткою, — сказала жінка. — Але клітка все одно всередині тебе. Від неї важче втекти.

— А куди ви ведете мене? — спитав він.

— Туди, де живуть ті, хто не служить богам і не служить місту, — відповіла вона. — У місце, де ще пам’ятають, що людина — це не ресурс.

Він подивився на стіни Веларіона, які здіймалися над ними, як чорні гори.

Вперше в житті Архен тікав не від голоду і не від роботи.
Він тікав від долі, яку для нього вже написали.

І вперше в житті він відчув страх, який був схожий на надію.