Глава 2

Служба магії 

Чоловік у чорному плащі говорив рівно й сухо, не дивлячись Архену в очі. Він стояв на порозі, тримаючи в руках тонку металеву табличку, на якій уже було написано кілька слів. Архен зрозумів, що його ім’я там з’явилося ще до того, як він його вимовив.

— Ім’я?
— Архен.
— Вік?
— Дванадцять.
— Батьки?
— Мертві.

Чоловік кивнув, ніби ця відповідь була зручною.

— Тоді збирайся.

Архен не спитав куди. У кварталі Диму всі знали, що це означає. Якщо тебе питають про батьків і дивляться не в очі, значить, ти вже не належиш собі.

Його вивели на вулицю і посадили у закритий віз без вікон. Усередині пахло озоном і старим потом. Двері зачинилися з глухим клацанням, і Архен залишився в темряві разом із ще двома дітьми. Вони мовчали. Тут мовчання було єдиною формою безпеки.

Будівля Служби магії стояла в центрі Веларіона, але виглядала так, ніби її намагалися сховати від міста. Високі стіни без вікон, гладкий чорний камінь, важкі двері, які ковтали звук. Над входом була металева табличка з написом: «Служба магії». Без прикрас, без символів — тільки слова.

Всередині повітря було холодне і різке, ніби його спеціально очищали від запахів, щоб не пахло людьми. Коридори тягнулися рівними лініями, як на кресленнях. У клітках уздовж стін сиділи діти. Дехто плакав, дехто дивився в одну точку, дехто світився так сильно, що від нього відходили тіні.

Архену здавалося, що він потрапив у місце, де людей розбирають на частини, але не фізично — повільніше, зсередини.

Його завели до кімнати з металевим столом. Жінка у сірому халаті взяла його за зап’ястя і піднесла до круглого пристрою. Світло пробігло по його шкірі.

— Стабільний, — сказала вона. — Можна підключати.

— Я… що це означає? — тихо спитав Архен.

— Це означає, що ти не вибухнеш одразу, — відповіла вона так, ніби говорила про погоду.

На шию йому наділи кільце з темного металу. Воно було холодне, важке і тиснуло, як зашморг.

— Тепер ти Ресурс 417, — сказав наглядач. — Ім’я залиш для спогадів.

Його клітка була вузькою. Лягти можна було тільки, підігнувши ноги. Поруч сидів хлопчик років десяти, з обпеченими пальцями.

— Ти новий? — спитав він пошепки.
— Так.
— Не світись сильно. Тоді проживеш довше.

Перші дні були схожі на нескінченний ранок без сну. Їх будили різким звуком, виводили до залу з трубами і садили на металеві стільці. До їхніх спин прикладали холодні пластини, і світло починало витікати з грудей і рук у прозорі канали.

Біль не був різким. Він був порожнім. Наче з тебе забирають не кров, а пам’ять.

Після процедур Архену хотілося лягти і не вставати. Його думки ставали повільними, а спогади про квартал Диму — далекими, як чужі сни. Він боявся, що одного дня прокинеться і не згадає свого імені.

Деякі діти кричали під час підключення. Їх відводили в інші кімнати, і вони більше не поверталися. Інші мовчали і світлилися тьмяніше з кожним днем.

Наглядачі говорили, що магія — це залишки богів, а люди — тільки судини для неї. Вони пояснювали це спокійно, ніби читали інструкцію.

— Місто живе завдяки вам, — казали вони. — Так само, як раніше світ жив завдяки богам.

Архен слухав і думав, що богів убили, бо вони були сильні. А дітей тримають тут, бо вони слабкі.

Одного разу він побачив, як людину перетворюють на лампу. Його вивели на вулицю, поставили на металеву опору і під’єднали до кристалу. Світло з його грудей запалило ліхтар. Людина ще дихала.

Тоді Архен зрозумів: Веларіон — це не просто місто. Це велика жива істота, яка їсть не м’ясо, а силу.

Уночі він лежав у клітці й дивився в темряву. Він більше не плакав. Плач забирав занадто багато світла.

Він думав про бога в клітці і про те, що тепер сам сидить у клітці. Різниця була тільки в тому, що бога вбили одразу, а його — повільно.

І він уперше подумав про втечу.

Не як про мрію.
А як про єдиний спосіб не зникнути.