Глава 30

                       Сліди, які не зникають

Місто навчилося жити далі швидше, ніж очікували навіть ті, хто бачив смерть зблизька. Це був не навик, а інстинкт — прадавній механізм, що змушує тіло бігти навіть з розсіченими венами. Ніби величезна, невидима рука невидимим ключем повернула стартове положення годинника, і той, скриплячи, натягнув пружину, щоб знову почати тикати. Кнопку «продовжити» натиснули тихо, між змінами новин, під шум кавоварок.

Крамниці відкривалися вчасно, світло в них було яскравим, надто яскравим, наче воно мало розганяти темряву не тільки в приміщенні, а й у душах. У транспорті сварилися через дрібниці — хто штовхнувся, хто не поступився місцем, — і ці сварки були благословенними, бо це був звичайний шум життя, який забивав інший, загрозливий шум. На ринку торгувалися за картоплю, хлопали дверима авто, у кав’ярнях сперечалися про температуру еспресо і міцність пінки. Життя залишило свої звички на поверхні, як плівку.

Здавалося, Ульяна стала лише темною, жирною плямою у спільній пам’яті — чимось, про що не говорять уголос, але що ніколи не відмивається до кінця. Плямою, навколо якої обходять поглядом.

Але тиша, що заповнила вулиці, не означала забуття. Вона означала увагу. Гострослух. Затриманий подих. Забути — значить викинути. А тут усі тримали. Тримали образ, страх, питання — у себе всередині, як запечатаний конверт з невідомим вмістом.

«Подвійна еспресо»: фізика близькості

Орися помітила зміну не відразу, але коли помітила — вона стала очевидною. Люди почали сідати ближче одне до одного. Менше самотніх столиків біля вікна, куди можна було втупитися у власні думки. Більше груп — по двоє, по троє. Навіть коли вони не розмовляли, простота близькості іншої людини, її тепла, її дихання, здавалася захистом. Кількість поглядів через плече зросла вдвічі. Люди, що раніше спокійно читали книгу, тепер кожні п’ять хвилин підводили голову, оглядаючи вхід, вікна, інших відвідувачів. Кава смакувала так само — гірка, ароматна. Але ковталася важче. Ніби в ній була не вода, а густий сироп тривоги.

Павло мовчки ставив чашки на стійку, витирав плями, розставляв цукерниці. І в цьому мовчанні, в ритмічних, точних рухах, було більше напруги, ніж у будь-якій гучній розмові. Воно було натягнутим, як струна, готова зірватися в різкий, болячий звук.

— Думаєш, вони знайдуть його? — спитала вона раптом, коли перша ранкова хвиля відвідувачів пішла, залишивши порожні чашки і відлуння розмов.
Павло на секунду завмер, тримаючи в руці блюдце. Потім поставив його на місце, обережно.
— Вони шукають, — відповів він, не дивлячись на неї. — А знайти — це різні речі. Шукати можна щось, що втратили. А щоб знайти… треба знати, що саме. А ми не знаємо, що шукаємо. Людину? Мотив? Причину? Чи просто спокій?

Квартира Олега: безслова броня

Олег повернувся з нічної зміни з відчуттям, ніби не знімав броню навіть уві сні. Вона стала другим шкірою — важкою, непроникною, але й відчужуючою. Він бачив занадто багато тіл за свою кар’єру — розбитих, спалених, розірваних хворобами. Але це місто, ця звична карта його життя, тепер здавалася йому суцільною, пульсуючою раною. Кожна вулиця — розріз. Кожен будинок — синці. А ліс — темний шов, яким рану зашили неохайно, і тепер з-під швів сочиться.

Мирон зайшов до нього пізно ввечері, без попереднього дзвінка, просто постукавши в двері. Він увійшов без жартів, без звичного «ну що, живий?». Просто сів на стілець на кухні, поставивши на стіл пляшку пива, з якої не став відкривати.

— Ліс прочесали ще раз, — сказав він, дивлячись на стіл, а не на Олега. — Метр за метром. З собаками. Нічого нового. Тільки… старий смітник, який ніхто не бачив раніше. Пляшку з водою. Але відчуття таке, ніби хтось спеціально водив нас колами. Ніби показував те, що ми вже бачили, і приховував те, що мали б побачити.

Олег сидів навпроти, розтираючи скроні пальцями. Втома була кістяною.
— Бо так і було, — тихо відповів він. — Хтось, хто знає ліс краще за нас. Хтось, хто там своїй.

Дитсадок «Сонечко»: дитяча онтологія зла

У дитсадку Інна помітила тенденцію, яка з’явилася як вірус — тихо і непомітно. Батьки почали забирати дітей раніше. Не на п’ятнадцять хвилин, а на півгодини, на годину. Приходили з напруженими обличчями, коротко цілували дітей у маківку, міцно стискали їхні руки. Влада, зазвичай така незалежна і балакуча, тепер трималася за її руку міцніше, ніж зазвичай. Не пускала, навіть коли треба було бігти до гірки. Її пальці впивалися в долоню Інни, як кігтики переляканої пташки.

Емілія, яка завжди була сонячним промінчиком групи, не плакала. Вона стала іншою — надто спокійною, надто уважною, надто серйозною для своїх п’яти років. Вона пильно слухала розповіді, але її очі були задумливими, ніби вона обробляла інформацію, яка не призначена для дітей.

Одного разу, під час вечірньої прогулянки, вона підійшла до Інни, не відпускаючи її руки, і підняла пильні очі.
— Тітко Інно, — спитала вона чітко, без дитячої м’якості. — А якщо погані люди ховаються серед хороших? Як їх знайти? Вони ж не носять на лобі чорну мітку.

Інна завмерла. Питання влучило прямо в точку її власного, дорослого страху. Вона глянула на Владу, яка теж слухала, а потім на інших дітей, що бігли по майданчику. Як відповісти? Сказати правду — що не знайти? Що зло маскується? Це зламає їхній світ. Сказати неправду — що добрих і поганих видно одразу? Це зробить їх беззахисними.
Вона обережно присіла, щоб бути на одному рівні з дівчинкою.
— Хороші люди, Еммі, завжди намагаються робити добре. Навіть коли це важко. А погані… вони часто роблять вигляд, що вони добрі. Але їх видають вчинки. Погляди. Тому треба бути уважною. Не з кожним йти в темне місце. І завжди казати дорослим, якщо хтось робить тобі страшно або незручно.
Відповідь була неповною, хитромудрою. Але Емілія кивнула, ніби зрозуміла не лише слова, а й те, що залишилося за ними. І це було найстрашніше.

Школа №17: пил страху