Глава 29

              Коли звичайне стає підозрілим

Ранок у Кропивницькому почався так, ніби нічого не сталося.
І саме це було неприродним — ця назойлива, механічна нормальність.

Місто не спіткнулося, не зупинилося, не зробило паузи. Воно продовжило рух — як годинниковий механізм, який уже не може дозволити собі зупинку, бо тоді розіб'ється на дрібні частини, які ніхто не зможе зібрати назад. Механізм, що продовжує тикати стрілками, навіть коли знає, що годинник уже впав з полиці і скло розбилося.

Повітря було чистим, майже прозорим, але тепер ця чистота відчувалася як обман. Сонце піднімалося рівно, без зусиль, освітлюючи фасади будинків, балкони з випраною білизною, дитячі майданчики, де ще вчора сміялися діти. Птахи співали так, ніби їх ніколи не торкалася смерть. Але люди відчували на собі її погляд.

Не всі могли назвати це словами, не кожен міг сформулювати тривогу, що оселилася під ребрами, але кожен ніс її в собі — як тихий, холодний камінь на дні свідомості.

---

Кав’ярня "Подвійна еспресо"

Орися відкривала кав'ярню повільніше, ніж зазвичай, кожен рух розтягуючи в часі, наче боячися, що швидкість видасть її власну тривогу. Вона знала кожну дію напам'ять — ключ у замку, короткий скрип дверей, запах учорашньої кави, що завжди висів у повітрі, як привид минулого дня. Але сьогодні ці звичні ритуали не заспокоювали. Вони тиснули. Запах кави здавався занадто гірким, скрип дверей — занадто голосним.

Павло мовчки протирав барну стійку. Його рухи були точними, відточеними тисячами повторень, але тепер вони були надто обережними, немов кожен дотик до поверхні міг залишити не просто відбитки пальців, а слід чогось більшого.

— Люди прийдуть, — сказала Орися, більше для себе, ніж для нього. Слова вийшли тихими, майже безвірними.
— Завжди приходять, — відповів Павло, не піднімаючи очей від блискучої деревини. — Питання не в цьому. Питання — як вони сидітимуть. Як дивитимуться один на одного. Як дивитимуться на порожній стіл.

Перші відвідувачі зайшли о восьмій. Звичайні обличчя, звичайні замовлення. Але вони говорили тихіше, ніж зазвичай. Сміх був коротким, уривчастим, обрізаним на півтоні, ніби людина раптом згадувала, що сміятися зараз не пристойно. Хтось постійно дивився у вікно — не на вулицю, а на відбиття в склі, немов шукав у ньому того, хто міг стояти за спиною.

І столик біля скла — той самий — знову залишився порожнім.

Ніхто не сів там, навіть коли в залі не було вільних місць. Один чоловік постояв біля нього кілька секунд, потім відійшов до стійки, вибравши каву з собою. Ніхто не питав, чи можна. Начебто місце було не просто зайняте, а закрите невидимою табличкою, яку бачили всі.

Орися помітила це і відчула, як у грудях щось стиснулося, холодною рукою. Місця пам'ятають. Столи, стільці, плями на скатертині. І люди — теж. Пам'ять тіла страшніша за пам'ять розуму; вона не розмовляє словами, вона просто не дає сісти, не дає дихати повною грудкою. Звичайний об'єкт перетворився на монумент, і тепер усі мусили обходити його, навіть не усвідомлюючи чому.

---

Патрульна машина

Олег повертався після чергування, тримаючи кермо так, ніби воно могло втекти з його рук. Тіло було важким, злитим з вогкою втомою, але мозок — надто ясним, прозорим і холодним. Так буває тільки після ночей, коли смерть ходила поруч, дихала тобі в потилицю, але вирішила торкнутися когось іншого.

— Ти чув? — запитав напарник, не дивлячись на нього, втупившись у рівну сіру стрічку асфальту. — Про ліс? Про те, як її знайшли?

Олег кивнув, не відриваючи погляду від дороги. Він бачив не її, а інше — темний силует на фоні перших променів, біле покривало, що накинули, наче прикриваючи сором природи.

— Убивство завжди має запах, — сказав напарник, і його голос був плоским, без інтонації. — Металу, страху, землі. Але це… це інше.

— Чим? — вийшло у Олега сипко, ніби він давно не говорив.

Напарник нарешті повернув голову. Його очі були порожніми.
— Тим, що місто не кричить. Не рветь на собі одежу. Воно мовчить. І ця тиша — вона гучніше за будь-який крик.

Олег нічого не відповів. Він згадав, як стояв осторонь, коли тіло накривали. Не жінку — вже не людину, а безформний предмет, що потребував приховування. І те, як йому раптом стало холодно, настільки холодно, що аж зуби ледве не зацокотіли, хоча ранок був літнім і душним. Це був холод ізсередини — від усвідомлення, що поряд із смертю ходить щось гірше. Безіменність. Забуття ще до поховання.

---

Класний кабінет, школа №17

У школі намагалися тримати порядок, натягуючи його на реальність, як тугі капронові колготки на здуті ноги. Виходило незграбно й болісно.

Лідія Семенівна стояла біля дошки, розповідаючи про ліричні відступи у "Полтаві", але слова ковзали поверхнею, не зачіпаючи ні розуму, ні душі. Вони були лише шумом, білим шумом, що мав заглушити інший, страшніший звук — звук мовчазних питань у дитячих очах.

Анна сиділа нерухомо, втупившись у розлінені літери у зошиті. Вони розпливалися, перетворюючись на абстрактні плями. Катерина щось писала, але постійно зупинялася, відривала олівець від паперу, дивилася на кінчик, наче чекаючи, що він сам напише правильну відповідь.

— Мама сказала, щоб я тепер не ходила сама, — прошепотіла Катерина, не піднімаючи голови. — Від дверей школи до машини. І нікуди після уроків.
— Мені теж, — відповіла Анна. В її голосі не було ні страху, ні образи. Лише спокійне, доросле розуміння. Це було страшніше за будь-яку істерику.

На задній парті хтось сказав тихо, але настільки чітко, що слова пройшли крізь гул класу, як цвях крізь деревину:
— А якщо він тут? У школі? Дивиться на нас прямо зараз?

Тиша впала миттєво, густа і важка, як свинцева ковдра. Дехто затримав подих. Хтось відвів очі. Лідія Семенівна повільно, з надзвичайною увагою поклала білу крейду на лоток. Звук був неймовірно голосним.

— Убивця — це не привид, — сказала вона, і кожне слово виходило окремим, вивіреним камінцем. — Він не проходить крізь стіни. Він не розчиняється у повітрі. І страх — це не захист. Страх — це паливо для таких, як він.