Глава 28

            Коли звичайне стає підозрілим

Ранок у Кропивницькому був надто звичайним, щоб йому довіряти.

Сонце зійшло вчасно, розтіляючи тонким, водянистим світлом строгий геометричний порядок центральних проспектів. Повітря було прохолодним, але не холодним — таким, щоб лише пожахтитися та застібнути куртку, а не згорнутися від нутряного ознобу. Люди виходили з під’їздів, тримаючи в руках термокружки з кавою, телефони, пакети з продуктами. Зазвичай цей ритуал відчувався, як гімн порядку. Сьогодні він нагадував гру. Місто не мало вигляду місця, де сталося вбивство. Воно не горіло, не тремтіло, не ридало. Воно функціонувало. І саме ця бездоганна функціональність, ця побожна відданість розкладу, лякала найбільше. Було відчуття, що місто приховує щось велике за маскою дрібниць.

Кав’ярня Орисі

Орися відкрила кав’ярню о сьомій тридцять. Точність була щитом. Вона повільно повернула вивіску «ВІДЧИНЕНО» і подивилася на порожню вулицю. Ранкова тиша завжди була повна обіцянок. Сьогодні вона була насторожена. Машина загуркотіла, наповнюючи тісний простір знайомим шумом, який раніше заспокоював — був саундтреком до початку. Сьогодні він дратував. Кожен звук був надто гучним, надто штучним, наче програвався з поганого запису.
Павло розставляв чашки на полиці повільніше, ніж зазвичай, розміщуючи кожну з хисткою акуратністю археолога, що працює з кістками.
— Людей буде менше, — сказала Орися, не відриваючи погляду від вікна, де вже пройшло кілька постатей.
— Або більше, — відповів він, не обертаючись. Його голос був сирим від недосипання. — Ти не знаєш людей. Вони люблять сидіти там, де сталося щось страшне. Піти на місце аварії, подивитися на руїни, постояти біля дверей, де хтось помер. Ніби це дає відчуття, що з ними — ні. Що вони ще живі. Це не співчуття. Це інстинкт.
Орися нічого не сказала. Вона знала: столик біля вікна знову буде порожній. Але не тому, що його уникають з остраху чи поваги. А тому, що ніхто не хоче зайняти її місце. Не фізично. Символічно. Зайняти місце жертви в п’єсі, фінал якої ще невідомий. Цей столик перестав бути меблем. Він став пам’ятником, на який покладали погляди замість квітів.

Швидка

Олег повертався з нічної зміни, втулившись чолом у холодне скло маршрутки. Тіло було важким, налитим свинцем втоми, але мозок працював з незвичною, болісною чіткістю. У машині ще стояв запах — мішанина антисептика, дезінфектору, дешевого ароматизатора «свіжість» і чогось ще, глибшого: страху та поту. Це був запах роботи, яка вже ніколи не буде лише роботою.
— Ти чув останнє? — кинув водій, молодий хлопець із навушником в одному вуху. Він дивився у дорогу, але його плечі були напружені. — Кажуть по радіо, того… убивцю ще не знайшли. І що там ще щось було дивне. Начебто знаки.
— Чув, — коротко відповів Олег, закриваючи очі.
Він згадав не саме тіло. Він згадав очі людей навколо — місцевих, що зібралися за лінією поліції. Ті очі не виражали цікавості чи жаху. Вони виражали щось гірше: визнання. Те, як вони швидко відводили погляд, коли зустрічалися з його. Наче боялися, що якщо дивитимуться довше, побачать щось, що пов’яже їх із подією. Побачать своє відображення у ставку, де вже лежить труп. Наступними можуть бути вони. Ця думка вже вирушила в надра міста, як підземний струмок.

Школа

Лідія Семенівна писала крейдою на дошці формулу, але літери виходили нерівними, кривими. Білий порошок сипався на підлогу, наче сніг зіпсованої зими. Її рука тремтіла. Вона намагалася зосередитися на силі тертя, на законах Ньютона, але всі закони зводилися до одного: слабке не залишається цілим у світі сили.
Анна сиділа за третьою партою й не слухала. Вона дивилася на спину вчительки й думала, що та зменшилася у розмірах. Катерина нахилилася до неї, губи майже торкалися вуха.
— Мама вчора вдруге перечитала мені інструкцію, — прошепотіла вона, дивлячись у підручник. — Щоб я тепер поверталася тільки з кимось. З тобою, з Сашком з паралельного. Ніколи однією. Навіть якщо день. Навіть якщо дві хвилини ходу.
Анна кивнула, відчуваючи, як у шлунку стискається холодний вузол.
— Мені теж. Батько сказав, що буде зустрічати з роботи біля зупинки.
На задній парті хлопець, який завжди вівся на підльотах, тихо, але чутно сказав:
— А якщо він серед нас? Ось у цьому класі. Чи на вулиці. Чи в магазині. Просто дивиться.
У класі стало тихо. Не тиша уваги — тиша затриманого дихання. Хтось скрипнув стільцем. Хтось закашляв. Ці звуки тільки підкреслили мовчання.
Лідія Семенівна обернулася. Крейда застигла в її руці. Її обличчя було блідим, але погляд — твердим, наче викуваним зі сталі.
— Досить, — сказала вона, і голос не дзвенів, а лунав глухо, як удар по пустій бочці. — Досить цього. Страх не має права керувати вами. Не давайте йому цієї влади.
Але навіть вона, дивлячись у широкі, налякані очі своїх учнів, не була впевнена, що це правда. Владу вже захопило щось інше. Невидиме. І воно вже сиділо в класі поруч з ними.

Університет

Дарина сиділа в аудиторії на лекції з культурології, дивлячись у вікно, за яким гойдалися гілки оголених дерев. Данило Єрьоменко щось пояснював біля дошки, малюючи схеми, його голос був рівним, педагогічним. Але слова не доходили. Вони розбивалися об скло її сприйняття, як дощ об парасольку.
— Ярославе, — почула вона, як Данило звертається кудись праворуч. — Ти з нами? Що ти думаєш про цей концепт?
— Так, — відповів Ярослав занадто швидко, підриваючись. — Так, звісно. Концепт… він актуальний.
Марта Нікуліна сиділа збоку, на стільчику для гостей, роблячи нотатки у своєму щільному блокноті. Але відчувала дивне, фізичне відчуття: ніби в повітрі аудиторії бракує кисню. Ніби всі вони сидять у герметичній капсулі, і запас повітря скінчився. Вона згадала Орисю, її напружені руки, що перетирали ту саму цвяху вдруге. Згадала Ульяну, яка одного разу, під час консультації, сміялася, розповідаючи про невдале побачення. І раптом Марта зрозуміла, що в місті народилася нова, тиха звичка. Не звичка дивитися по сторонах. А звичка рахувати. Рахувати, хто де був учора ввечері. Хто не відповів на повідомлення. Чи не вийшов на роботу. Рахувати та порівнювати з тим, що було «до». Це була бухгалтерія страху.