Глава 27

               Коли місто вдає, що живе далі

Місто не зупинилося.

Воно навіть не спіткнулося. Просто зробило вигляд, що нічого не сталося. Воно вміло це робити — накривати травму шаруватим прошарком звичних звуків, запахів, рутин. Наче натягнути на глибокий поріз чистий, але тонкий бинт, через який уже проступає червоне.

Ранок прийшов звично — з глухим гуркотом маршруток, запахом кави з відчинених кав’ярень, дзвінками будильників і криками діей у дворах. Сонце піднімалося повільно, ніби вагаючись, чи варто взагалі освітлювати це місто. Воно освітлювало асфальт, тролейбусні дроти, рекламні баннери, але не торкалося головного — того, що висіло в повітрі: важкого, густого сумніву. Кропивницький умів жити після. Після сирен. Після похоронів. Після чужої смерті. Його імунітет був побудований на забуванні. Але цього разу забування не відбувалося. Воно застрягло десь на півдорозі, і місто, не знаючи, що з цим робити, імітувало нормальність. Імітувало з майстерністю, яка лякала.

Кав’ярня Орисі

Орися відкривала кав’ярню механічно. Ключ провернувся в замку, двері подалися, дзвіночок дзенькнув — і вона здригнулася. Раніше цей звук означав початок дня. Тепер — початок удавання. Всі її рухи стали ретельними, обчисленими, наче вона боялася, що одне невірне дотик розірве тонку плівку звичайності. Вона розставляла тарілки, витирала столик, і кожна ця дія була криком проти тиші, що її оточувала.

Павло вже був усередині. Він мовчки налаштовував кавомашину, ніби це була єдина річ у світі, яка ще слухалася логіки: натиснув кнопку — пішла кава, додав молоко — стало лате. Тут не було нічого несподіваного, жахливого, незрозумілого.
— Молоко свіже? — спитала Орися, хоча бачила дату на упаковці.
— Так, — відповів він, не обертаючись. — Я перевірив двічі.
Вона кивнула. Вони більше нічого не сказали. Між ними не було напруги — була втома. Така, яка осідає в плечах, у вигинах пальців і робить будь-які слова зайвими. Слова були марні. Слова не повернуть.

Перші клієнти зайшли, ніби нічого не сталося. Хтось жартував, хтось скаржився на ціни, хтось гортав стрічку новин на телефоні, минаючи повз заголовки про знахідку в лісі. Але Павло помічав: люди говорили тихіше. Наче звук впирався в щось м’яке і глухе. Він бачив, як погляди клієнтів на мить зупинялися на порожньому столику біля вікна, де колись сиділа Ульяна з подругою, сміялася. Ім’я Ульяни ніхто не вимовляв вголос, але воно було присутнє — між словами, між ковтками кави, між поглядами, що уникали один одного. Воно стало примарою, яка зайняла місце за кожним столом.

Швидка

Олег стояв біля машини, запалюючи сигарету, дивився, як сонце відбивається від лобового скла. Йому здавалося, що місто сьогодні надто чисте. Ніби його вимили зсередини під тиском, але запах залишився — мішанина розчарування, страху і чогось кислого, що нагадує про неперетравлену історію.
— Виклик буде, — сказав молодий фельдшер, виходячи зі станції. — Як завжми.
— Знаю, — кинув Олег, затягуючись.
Він знав більше. Знав, як виглядає тіло після ночі в осінньому лісі, коли воно вже не належить людині, а набуває форми предмета, речі. Знав, що деякі виклики змінюють не пацієнтів, а тих, хто приїжджає на допомогу. Змінюють назавжди, відбираючи шматочок віри в порядок речей.
Коли рація затріщала, викликаючи на звичайний біль у животі, він зловив себе на думці: «Аби тільки не знову вона. Не в ліс. Не до нього». І одразу ж відчув сором — глибокий, пронизливий. Бо тепер у кожному виклику, в кожній скарзі на погане самопочуття, була тінь Ульяни. Тінь, що питала: «А чому тоді не встиг? Чому не завжди?»

Школа

Лідія Семенівна писала крейдою на дошці повільніше, ніж зазвичай. Формули з фізики здавалися їй раптом абсолютно безглуздими. Що вони могли пояснити? Рух тіл у просторі? А рух душі у пітьмі? Анна дивилася на її спину, зігнуту під вагою чорної кофти, і думала, що вчителька постаріла за один день. Не на рік — на цілу епоху зневіри.
— Відкрийте зошити, — сказала Лідія Семенівна рівним, але безбарвним голосом. — Працюємо. Завдання на сторінці сорок п’ять.
Катерина нахилилася до Анни, прикриваючи рот рукою:
— Мама вчора говорила по телефону. Казала, що знайшли тіло. Що це жахливо.
Анна стисла ручку так, що пальці побіліли, наче вона тримала не пластик, а щось живе, що намагається вирватися.
— Не говори, — прошепотіла вона, дивлячись у підручник. — Тут не можна. Ні слова.
У класі було тихо. Надто тихо. Не тиша уваги, а тиша застиглого жаху. Діти писали, виводили цифри, але думки блукали не там, де потрібно. Вони блукали темними лісними стежками, яких ніколи не бачили. У кожного з цих дітей, навіть у найгучніших і найбезтурботніших, з’явилося нове, холодне знання: дорослі більше не всесильні. Вони не можуть захистити. Вони самі бояться. І це знання робило їх на рік старшими, а світ — на тон прозорішим і небезпечнішим.

Садок

Емілія зав’язувала Владі шарф, а Нікітіна крутилася поруч, нетерпляче перебираючи ногами.
— Тьотю Емі, а чому мама вчора плакала? — раптом спитала Влада, дивлячись на виховательку широкими, чистими очима. — Вона казала, що щось сталося з тією тітою.
Емілія завмерла на секунду. Повітря навколо згустилося. Вона відчула на собі погляди інших батьків, які чекали своїх дітей.
— Бо іноді дорослим теж буває страшно, — тихо сказала вона, вирівнюючи вузол на шарфі. — І тоді вони плачуть. Це нормально.
— А чому страшно?
Емілія не знала відповіді. Принаймні такої, яку можна дати дитині.
Інна стояла осторонь, спершись на паркан, і дивилася, як її діти бігають по майданчику, здавалося б, такі ж безжурні, як і вчора. Але вона відчувала, як серце стискається від холодної, раціональної думки: світ більше не здається безпечним навіть удень. Навіть тут, серед яскравих гойдалок і піщаних фортець. Ця думка була гостріша за будь-яку звістку. Вона змінювала ґрунт під ногами на крихкий.