Глава 26

                   Деталі, що не змиває дощ

Ранок був обманливо ясним. Сонце, холодне й різке, як шкло, пробивалося крізь щілини високих панельних будівель, ріжучи вулиці на смуги світла та глибокої тіні. Місто виглядало звичайним, навіть заспокоєним: ранковий гомін, клацання турнікетів, аромат свіжої випічки з пекарні. Але ця звичайність була тонким, крихким обманом, натягнутим, як полотно, над прірвою. Під шаром щоденних ритуалів пульсувало щось інше — тривога, пильність, невимовна напруга, що зв'язувала між собою людей, які ще вчора були лише знайомими.

Орися вже відкрила свою невелику кав'ярню «Кава & розмова». Механічними рухами вона ставила порцелянові чашки на полицю, витирала столик, посміхалася постійним відвідувачам — пенсіонеру Миколі Івановичу, що щодня читав тут газету, та двом секретаркам з сусідньої контори. Але її думки, ніби намагнічені, весь час зривалися та поверталися до Ульяни. До її сміху, який так добре лягав на дзенькіт цукорниць, до її звички завжди брати капучино з додатковою порцією кориці. Павло стояв поруч за прилавком, автоматично відмірюючи мелену каву в турку, насипаючи цукор. Але його завжди впевнені руки сьогодні ледь помітно тремтіли, розхлюпуючи холодну воду з графина.

— Ти сьогодні як? — тихо, щоб не почули відвідувачі, спитала Орися, торкаючись його плеча.

Він здригнувся, ніби її дотик був гарячим.
— Я… нормально, — відповів він, відводячи погляд до стіни, завішаної старими фотографіями міста. — Словами цього не описати. Це ніби… ти весь час чекаєш, що ось-ось із-за рогу вийде вона. Або хтось інший. І ти не знаєш, чого більше боятися.

За рогом, на тихій службовій вулиці, Олег сідав у свою швидку. Він включив двигун, але сирена залишалася вимкненою. Він їхав повільно, об'їжджаючи вибоїни, його погляд безперервно блукав у дзеркалі заднього виду. Він згадував обличчя Ульяни — воно час від часу з'являлося в пам'яті, коли він возив її разом із подругами з університету після якоїсь вечірки. Вона сміялась тоді, жартувала. А зараз щось холодне та важке стискало його за серце кожного разу, коли він проїжджав повз лісопаркову зону.

Лідія Семенівна, вчителька історії, рішучим кроком проходила повз будівлю школи, щільно притиснувши до грудей папку з конспектами. Її обличчя було суворим, зосередженим, але в очах крилася тінь. Учениці Анна та Катерина, її улюблені випускниці, спішили за нею, обмінюючись якимись жартами, але їхній сміх звучав дещо примушено. Вони знали. Вони чули розмови. Вони бачили, як змінився погляд їхньої вчительки — тепер він став пильним, оцінюючим, наче вона намагалася прочитати історію не лише в підручниках, а й у обличчях навколишніх людей. Вони відчували, що місто під маскою звичайності приховує щось холодне і небезпечне.

У гаражі пожежної частини №4 Мирон, досвідчений пожежник з руками, покритими старими опіками, відкривав ворота. Ранішня перевірка техніки та обладнання була священним ритуалом. Але сьогодні його очі раз за разом непомітно зривалися з манометрів і скатів та пливли у вікно, у напрямку того самого лісу на околиці, що тепер виглядав не як місце відпочинку, а як темна, мовчазна загроза. Його серце, звикле до адреналіну вогню, тепер калатало від іншого, незрозумілого страху. Думи плуталися: ліс, тіло дівчини, крихітні, але жахливі деталі, що просочилися в міські пересуди.

Софія, майстер тату, сиділа у своєму салоні «Хроніки» на першому поверсі. Салон був порожній, перший клієнт призначений лише за годину. Вона дивилася на порожній робочий стілець біля вікна, той самий, де любила сидіти Ульяна, коли заходила просто побазікати. На столі все ще стояла пляшечка з її улюбленим лаком для нігтів яскраво-фіолетового кольору. Кожен звук з вулиці — гуркіт вантажівки, сміх пішоходів, гавкіт собаки — здавався Софії надто голосним, навмисним, кожен рух у периферії зору — надто близьким і загрозливим.

Тарас, стоматолог з приватної клініки в центрі, намагався сконцентруватися на графіку пацієнтів. На моніторі пливли імена, час прийому, діагнози. Але його внутрішній погляд був там, у тісному, задушливому лісі, біля покинутого будинку з чорними вікнами-проваллями. Він знову відчував той самий холод, що пройшов по його шкірі, коли вони знайшли її. Тепер цей холод став внутрішнім, невід'ємним. Навіть тепле весняне сонце за вікном не могло його розтопити.

У приміщенні слідчого управління, в маленькому кабінеті з закритими шторами, Андрій, слідчий, переглядав стоси папок. Стіл нагадував поле бою — розкидані фотографії, роздруківки експертиз, схеми місцевості. Його пальці, звиклі до клавіатури та ручки, тепер ковзали по цих паперах, намагаючись відчути не лише інформацію, а й її вагу. Вагу життя, яке обірвалось, і вагу правди, яку потрібно було витягнути на світло.

Емілія, вихователька дитячого садка «Берізка», організовувала ранкову лінійку. Діти, як кольорові метелики, метушилися навколо, тягнули її за поділ. Вона посміхалася, розставляла їх по парам, але її очі, зазвичай лагідні, тепер неухильно відстежували рухи колег-вихователів, помічниць. Невинна думка промайнула: хто з них міг би допомогти, якби сталося щось? Хто зможе втримати цей маленький світ у безпеці, якщо тінь із лісу наважиться наблизитися?

Дарина, адміністратор, та Данило, викладач, координували розклад у університетському корпусі. Навіть тут, серед шуму студентів і запаху старої паперової пилуші, розслідування витало у повітрі. У коридорах говорили пошепки, погляди стали коротшими, настороженішими. Ярослав, студент третього курсу, сидів у бібліотеці, намагаючись розібратися в складному завданні з фізики. Але цифри та формули розпливалися перед очима, замінюючись одним обличчям. Ульяниним. Її посмішкою, якої вже ніколи не буде, та її останніми загадковими словами в інстаграмі: «Тут так тихо, наче світ затримав подих».

На дитячому майданчику в дворі багатоповерхівки Влада та Нікітіна, брат і сестра, з вигуками ганялися один за одним. Їхній щирий, дзвінкий сміх лунав, наче пташиний спів. Але їхня мати, Інна, яка сиділа на лавці з книжкою, дивилася на них не зі звичайною ніжністю, а з тривогою, що стискала горло. Вона відчувала це фізично — навіть повітря, яким дихали її діти, змінилося. Воно було напруженим, наче перед грозою. Тінь подій, що відбулися на околиці, повільно, невпинно огортала місто, торкаючись навіть цих маленьких, безтурботних світів.