Глава 25

                         Між життям і тінню

Місто прокидалося повільно, нехотяче, ніби з великого неприємного сну, деталі якого вже розтікалися, залишаючи лише важкий осад. Сонце заливало вулиці ранковим жовтим світлом, що грало на шибках вітрин і робило довгі тіні від будівель. Але навіть це, здавалося б, безтурботне світло не могло розтопити відчуття, що ніч ще десь поряд, що вона не зникла, а лише відступила в глухі двори та підвальні поверхи. Що тіні, народжені цим світлом, ходять разом із людьми, паралельними потоками, і що часом вони дивляться просто на тебе. Це було параноїдальне відчуття, але воно висіло в повітрі, як пил після дощу.

Софія йшла вулицею, не поспішаючи, спостерігаючи. Вона бачила, як люди сміються, сваркуються, обговорюють дрібниці — ціну на яблука, проблеми з опаленням, останній скандал на телебаченні. Кожна усмішка, кожен сміх здавалися їй надто яскравими, надто гучними, наче виставленими на показ. Вона відчувала себе актрисою в чужій виставі, де всі знали ролі напам'ять, а вона забула текст. Життя тривало, обтікало її, але її власний світ вже назавжди змінився. Він став двошаровим. Верхній шар — асфальт, будинки, усміхнуті продавці. Нижній, підземний — ліс, тіло Ульяни, примарний білий колір шкіри в променях ліхтаря, телефон у мішку з доказами, абстрактні графіки ДНК, відбитки на вологому ґрунті. Ці два шари не стикувалися, вони існували паралельно, але для неї нижній став реальнішим.

Павло вже чекав її в маленькій кав’ярні біля університету, за столиком біля вікна. Перед ним стояла чашка з чаєм, від якої вже не йшла пара. Він тримав її долонями, наче нагріваючи, або намагаючись відчути хоча б цю фізичну реальність. Його обличчя було зморщене, очі з великими чорними під ними колами дивилися кудись у порожнечу за склом.
— Привіт, — сказав він, побачивши її, і намагаючись посміхнутися, викотив на губах щось схоже на посмішку.
— Привіт, — відповіла Софія, сідаючи навпроти. Вага тіла на стільчику здалася несподіваною. — Як ти?
— Як можна, — відповів він, ковтаючи теплу, але вже не гарячу рідину. Голос був рівний, без інтонації. — Все здається нормальним… поки не згадаєш, що нормального вже ніколи не буде. І не буде.

Вони говорили мало. Кожне слово важило більше, ніж мало право. Вони боялися проговоритися, назвати щось своїм ім'ям, надати образу. Слова «тіло», «ліс», «мертва» ледві промовлялися навіть думкою. Їхні погляди весь час непомітно зривалися з предметів навколо — чашки, столика, меню — і пливли туди, у гущавину, до того місця, де світ розколовся.

У іншій, тихій і непримітній частині міста, на вулиці без вивісок, де стояли ті самі два сірі автомобілі, готувався другий день розслідування. Повітря тут було іншим — напруженим, стерильним, наповненим не шумом життя, а тишею перед дією.

Остап Скрипник, сищик, стояв біля відкритих задніх дверей машини, що служила тимчасовою лабораторією. Він перегортав папки з матеріалами, не читаючи, а лише оглядаючи, ніби намагаючись відчути їх вагу, їх потенціал. Його світлі, уважні очі, які багато хто помилково приймав за байдужі, стежили за кожною деталлю навколишнього простору. Він відзначав, хто приходить на сусідню будку з шаурмою, хто йде з собакою, хто стоїть у вікні сусідньої хрущовки з сигаретою. Кожен рух реєструвався, класифікувався, відкладався в пам'яті. Потім він відірвав погляд від вулиці, повернувся до своїх.
— Почнемо з перевірки всіх камер, — тихо, але чітко сказав він. — У радіусі трьох кілометрів від лісу. Не тільки на дорогах. Дворові, приватні, магазинні. Всі кадри, всі метадані, будь-які дрібниці. Хто заїжджав, виїжджав, хто йшов пішки. Час, напрямок. Збираємо всю мозаїку.

Олена Розбудько, слідча з рішучістю в кожному русі, перевіряла на планшеті списки свідків, які потрібно було опитати вдруге, втретє, доки не з'явиться тріщина. У її карих очах з'являлася не просто професійна напруга; це був інший рівень. Це було усвідомлення, що це не просто чергова «справа». Це гра на виживання не лише для них, а й для тих, хто ще не знає, що може стати наступною ціллю. Але головне — це гра проти того, хто вже показав свою здатність залишатись у тіні.
— Артур, — повернулася вона до високого чоловіка, що працював з ноутбуком на капоті машини. — Ти зможеш з'їздити, ще раз опитати сусідів біля лісу? Особливо того Олексія Петровича. Його «може» мене не влаштовує. Він щось знає або бачив.
— Так, — відповів Артур Макаров, технічний експерт групи, не відриваючись від екрану з картографічними координатами та тепловими картами. — Його будинок найближчий до місця… знахідки. Там є сліпий простір між лісом і дорогою. Він міг чути машину або голоси.
— І будь обережний, — додала Марта Нікуліна, експерт-криміналіст, яка з педантичною точністю складала інвентарний список доказів у герметичні контейнери. Вона підняла голову, і в її холодних, добре підведених очах була не жіноча тривога, а професійна обачність. — Не привертай зайвої уваги. Але май на увазі: якщо свідок щось приховує, він може повідомити про твій візит. Хтось може стежити. За нами всіма.

Софія отримала коротке повідомлення на телефон, без подробиць: «Зустріч у кабінеті Скрипника о 11:00». Вона зітхнула, важко, наче піднімаючи невидимий вантаж, і пішла. Кожен крок по тротуарній плитці віддавався в спині тупим відчуттям тривоги. Вона пройшла повз сміючуся компанію студентів, повз жінку, яка сердито розмовляла по телефону про кредит, повз чоловіка, що годував голубів. Місто сміялося, говорило, метушилось, жило — а для неї все було ніби на іншій звуковій частоті, за склом, через яке вона бачила картинку, але не чула звуку.

Кабінет Остапа Скрипника в Управлінні був маленькою, аскетичною кімнатою з блідим світлом люмінесцентних ламп. Запах старої паперової пилуши змішувався із запахом міцної кави. Коли Софія увійшла, всі вже сиділи за великим столом, заваленім папками, картами, фотографіями. Остап, Олена, Артур, Марта. Вони не виглядали як герої детективу. Вони виглядали втомленими, зосередженими людьми з важкою роботою.
— Доброго дня, — тихо сказала Софія, відчиняючи двері.
— Садіться, — кивнув Остап, вказуючи на вільний стілець. Він не витрачав час на формальності. — Почнемо з того, що маємо. Усі чутки, всюди – тиша. Але у нас є речі. Вони брешуть рідше за людей.