Глава 23

                       Там, де ліс мовчить

Ліс не був темним у звичному розумінні цього слова. Не було тут густої, непроглядної пітьми, що давить на очі та заставляє серце калатати в грудях від первісного страху. Ні. Світло пробивалося крізь ажурну мережу гілок і молодого листя уривками, ламалося на тисячі крихітних променів і розсипалося сліпучими, таємничими плямами по землі. Воно не зігрівало — навпаки, кожен такий промінь, холодний і стерильний, лише підкреслював кожен нерівний, звивистий корінь, кожну глибоку западину в ґрунті, кожну тріщину в корі старих дерев. Ці плями світла ніби прагнули відокремитися одна від одної, але розсіювалися в загальному хаосі тіней, роблячи їх рухливими, непосидючими, немов живими. Кожен крок у цьому місці здавався неправильним, зайвим вторгненням. Кожен рух — порушенням якогось невимовного, але жорсткого закону.

Повітря тут було не просто холодним. Воно було густим, важким, наче застиглий мед. Воно не рухалось, не коливалося від подиху вітру чи тепла тіл. Навіть звичайний шелест листя, пташиний спів, цвірінькання комах — все це зникало, поглиналось. Ліс свідомо стирав ці звуки, залишаючи лише тиск. Тиск на легені, що намагалися вдихнути глибше, на серце, що стискалося від невидимої загрози, на саму свідомість, що відмовлялася сприймати цю ненормальну тишу як щось природне.

Тиша тут не означала відсутності звуку. Вона була чимось іншим — живою, дихаючою, невидимою, але всепроникною присутністю. Вона обволікала все навколо, надаючи кожному предмету, кожній тіні глибинного, похмурого значення.

Софія відчула це першою. Не вухами — усім тілом, у всіх нервових закінченнях водночас. Її вуха приглушили зовнішній світ, серце билося рівномірно, але холодна хвиля, мов дотик крижаної руки, пробігла від потилиці до попереку, змушуючи м'язи спини й плечей мимоволі напружитися. Вона відчула ледь помітний, але чіткий тиск у скронях — знайомий і водночас жахливий. Це було відчуття перед небезпекою, яку неможливо побачити очами, але яка відчувається кожним інстинктом як реальність.

Вона відчайдушно хотіла обернутися. Не різко, не викликаюче, а просто кинути швидкий, контрольний погляд назад. Переконатися, що ніхто не йде за ними по стопам, що тіні залишилися на своїх місцях, що простір позаду не змінився, не закрився. Але вона не обернулася. Якийсь внутрішній голос, холодний і ясний, казав: обернись — і все зміниться. Порушиш незриму межу. Надаси тіні форми. Викличеш увагу.

Тарас ішов попереду. Його зазвичай розслаблені плечі тепер були напружені, мов камені, руки притиснуті до тіла. Кроки він ставив обережно, майже безшумно, навшпиньках, але кожне торкання підошвою землі відлунювало в мертвій тиші гучніше за барабанний дріб. Він пильно дивився під ноги: на коріння, що вилазило на поверхню, на ледь помітні нерівності ґрунту, на шматочки кори. Кожна деталь могла бути важливою. Але в цьому лісі деталі не складалися в єдину логічну картину. Вони були розрізненими, безглуздими, ніби ліс навмисно стирав їхній сенс, перевіряючи, чи гідні ці люди взагалі дихати його застійним повітрям.

Павло йшов позаду, замикаючи маленьку колону. Його аналітичний розум, позбавлений можливості діяти, ціпенів. Погляд безцільно блукав, намагаючись знайти закономірності, яких не існувало. Надломлені гілки, прим’ята трава, незначні борозни на землі — все це здавалося випадковим, розкиданим, ніби сама природа тут відмовлялася зберігати сліди, ніби ліс уже встиг стерти історію того, що сталося.

Будинок з’явився не раптово, ніби вистрибнувши з-за дерев. Він ніби повільно виростав із самої землі, темний, перекошений, з прогнутим дахом, що осів на один бік, але дивним чином тримався, всупереч усім законам гравітації та здорового глузду. Стіни, колись, мабуть, білі, тепер були вкриті густим, сизим мохом і пліснявою, вологі на дотик і холодні, навіть коли до них не торкаєшся. Вікна були порожніми чорними проваллями — без рам, без скла, але вони не просто були дірами. Вони спостерігали.

Дерева навколо будинку стояли не абияк — вони утворювали майже ідеальне коло. Це була не галявина у звичному розумінні, а чітка межа, природний кордон. Земля всередині цього кола була темнішою, щільнішою, ніби її давно не торкалася чужа нога, не порушував подих живої істоти.

— Тут не живуть, — тихо, на межі шепоту, сказав Тарас, зупинившись.
— Тут залишають, — так само тихо, але з жахливою чіткістю, відповів Павло.

Вони завмерли за кілька метрів від будинку. І саме тоді до них долинув запах. Не різкий, не огидний, а густий, солодкаво-важкий, той самий, що змушує шлунок стискатися, а тіло — мимоволі відступати ще до того, як мозок усвідомить причину. У Софії в роті раптом з’явився сильний металевий присмак, ніби вона прикусила язик, і вона ледве змогла його проковтнути.

— Це вона… — прошепотіла вона, ще не бачачи нічого крім темного отвору дверей будинку. Інстинкт був сильнішим за бачення.

І тоді їхні погляди, сковзнувши від дверей, знайшли.

Тіло лежало надто правильно, надто акуратно. Ноги витягнуті, паралельно одна одній. Руки складені вздовж тіла, долонями донизу. Голова ледь повернута вбік, немов уві сні. Обличчя спокійне, майже безвиразне. Волосся, завжди трохи неохайне, тепер було розкладене рівно, розчесане. Одяг — джинси, светр — цілий, без розірваних місць, без бруду. Жодних ознак боротьби, жодних ознак падіння, жодних ознак… життя.

— Так не буває, — хрипко, наче через силу виштовхуючи слова, сказав Павло. — Люди так не помирають. Не в лісі. Не від нещасного випадку. Не від страху.

Софія, подолавши мить паралічу, підійшла ближче. Кожен її крок був схожий на крок по тонкому, хрусткому льоду над чорною прірвою. Її власне серцебиття лунало в її вухах гучним барабанним боєм, але навколишня тиша від цього лише здавалася глибшою, непрохідною. Ульяна завжди була гучною, енергійною, залишала після себе сліди — сміх, невпорядковані речі, напіввипиту каву. Тепер вона залишила лише цей нестерпний, неможливий спокій.