Глава 24

                Коли місто вдає, що живе далі

Місто прокинулося, ніби нічого не сталося.

Будильники задзвонили в один і той самий час. Хтось поспіхом збирав дітей до школи, хтось лаявся через холодну воду в крані, хтось шукав другий носок. Маршрутки вийшли на лінію, кав’ярні відкрилися за графіком, продавці на ринку розкладали товар, як робили це щодня — рухами, відточеними роками. Шумливі вулиці, як вени, наповнювались потоком машин і людей. Йшов ранок, банальний і непохитний у своїй циклічності.

Кропивницький робив те, що вмів найкраще: прикидався нормальним.

Це було не лише бажанням забути — це був механізм колективного виживання. Життя, яке не ставило трагічних питань, а просто лилося по давно прорізаних руслах. Скрип дверей магазинів, клацання турнікетів у громадському транспорті, гуркіт візків у супермаркеті — усі ці звуки складали симфонію звичайності, яка лунала настільки голосно, щоб заглушити інший, невловимий шум, що виповзав із лісової тиші та застійної вагання в душі кожного, хто знав. Або припускав.

Але повітря було іншим. Густішим. Наче в нього додали щось, чого не видно, але неможливо не вдихнути — і неможливо видихнути назад. Це була не фізична зміна, а метафізична. Вітер ніс не лише запах асфальту після короткого дощу та випічений хліб, а й важкий присмак чогось зіпсованого, прихованого. Під тонким шаром нормальності пульсував страх, ніби під шкірою міста завелася невидима інфекція.

Софія стояла біля вікна довше, ніж зазвичай. У її руці застигла чашка кави, що вже давно перетворилася на холодну гірку рідину. Внизу жінка вибивала килим. Ритмічно. Методично. З такою впевненістю, ніби в світі не існувало нічого важливішого за цей рух. Важкий дерев'яний брусок піднімався і падав, вибиваючи з тканин пил, що сяяв на сонці. Глухий удар — пауза — глухий удар.

Софія раптом зрозуміла, що слухає не звук. Вона слухає життя, яке не зупинилося. Навіть коли десь у лісі лежить бездиханне тіло, навіть коли хтось більше не повернеться додому, навіть коли правда похована під шаром брехні та байдужості — килим продовжують вибивати. Учора цей шум був би фоном. Сьогодні — здавався образливим. Надто живим. Надто байдужим. Це був акт заперечення смерті, який водночас нагадував про її присутність.

— Люди не знають, — сказала вона в порожнечу кімнати, ніби намагаючись переконати саму себе. — І, можливо, це їх рятує.

Але думка не принесла полегшення. Навпаки — стало ще важче. Бо якщо не знають, то значить, можна зникнути — і світ не захлинеться. Можна перестати існувати, а маршрутки, як і раніше, будуть курсувати своїми маршрутами, а кав'ярні — продавати каву з собівартістю, а діти — бігти до школи, спізнюючись на перший урок. Ця страшна здатність світу до самовідтворення, навіть коли його частинки гинуть, залишала у душі Софії похмуру порожнечу.

Телефон задзвонив рівно о 9:12. Софія здригнулася. Не від звуку — від точності. У цьому дзвінку була невибаглива пунктуальність системи, яка вже запустила свої шестерні, незалежно від того, чи були до цього готові живі люди.

— Софіє? — голос був офіційний, рівний, без емоцій. — Слідче управління. Потрібно, щоб ти приїхала. Формально. Як особа, що була на місці виявлення.

Вона не відповіла одразу. Дивилася, як жінка знизу складає вибитий килим, обтрушує руки від пилу, що злетів хмарою, заходить у під’їзд і зачиняє за собою двері. Звичайний ритуал завершено. Світ продовжується.

— Добре, — сказала вона тихо, наче боячись порушити ту крихку тишу, що встановилася після дзвінка. — Я буду.

Павло повернувся на роботу. Фізично. Його тіло сиділо за столом, руки лежали на клавіатурі, екран світився знайомими рядками коду. Але між ним і реальністю ніби з’явилася тонка, липка плівка. Він чув голоси колег, бачив, як рухаються їхні губи, але слова доходили із запізненням, ніби крізь товщу води або сну. Його свідомість була поділена: одна частина намагалася впізнати звичні патерни у розмові про дедлайни та погоду, інша — була назавжди прикута до того місця в лісі.

— Дедлайн пересунули… — Погода знову міняється… — Ти бачив новини?..

Він дивився в монітор і не бачив нічого. Бо перед очима знову й знову виникало інше: ліс, волога земля, що просочувала холодом крізь одяг, чужа тиша, яка не мала еха. І те, як виглядає тіло, коли життя з нього вже пішло — остаточно, без шансів, залишивши лише оболонку, яка вже навіть не нагадувала людину, а швидше — покинуту ляльку.

— Ти в нормі? — спитали його, обережно доторкнувшись до плеча.

— Так, — відповів він автоматично, не відводячи погляду від сліпучої точки на екрані. — Просто не виспався.

Він не сказав: я бачив її. Не сказав: я знаю тепер, як виглядає смерть без прикрас. Бо такі речі не вписуються в робочі чати, плани на тиждень та корпоративну культуру. Смерть не була пунктом у списку справ. Її не можна було обговорити за кавою, поки працює компресор. Вона залишалася за дверима офісу, як незручний жебрак.

Тарас нікуди не повернувся. Він сидів удома, з чашкою кави, яка давно охолола, і дивився на стіну. На стіні не було нічого, крім шпалер з ледь помітним геометричним візерунком, що повторювався до нескінченності. У якийсь момент він зрозумів, що дивиться в одну точку вже понад пів години. Не думав. Не аналізував. Не плакав. Просто чекав. Ні на що конкретне. Просто чекав, ніби його власне існування перейшло в стан очікування — на розв'язку, на розуміння, або навіть на кару.

Йому здавалося: якщо він вийде, якщо зробить зайвий рух — остаточно визнає, що її більше немає. А поки сидить у цій тиші, серед речей, які вона колись торкалася, ще можна вдавати, що це помилка. Збій у матриці. Тимчасова відсутність. Як відрядження. Як сон, після якого вона ось-ось зателефонує. Телефон мовчав. І це мовчання було гучнішим за будь-які новини, гучнішим за крики з вулиці. Воно було повним, остаточним, матеріальним, ніби вагою придавило повітря в кімнаті.

О 10:47 у місто зайшли вони. Без сирен. Без показовості. Без шуму. Слідча група працювала так, щоб її не помічали, як хірург, що уникає зайвих розрізів. Два непримітні автомобілі сірого кольору. Люди в звичайному одязі — куртки, джинси, нічого офіційного. Короткі фрази, вимірені погляди. Мінімум жестів. Вони не дивилися на місто з цікавістю чи огидою — вони його читали, як текст, шукаючи між рядками звичайності — незвичайне. Шукаючи тріщину.