Глава 22

                         Телефон , що шепотів 

Ранок у Кропивницькому почався без звуку. Сонце висіло низько, але не гріло — його проміння розсипалося по мокрій бруківці, пробиваючись крізь дрібний дощ, який залишав калюжі на тротуарах. Місто було живим і порожнім одночасно. Люди поспішали на роботу, на маршрутки, у свої дні, але повітря ніби тиснуло на плечі: тут хтось ще залишався, хто спостерігає, хто пам’ятає.
Софія й Тарас прийшли до кварталу, де знайшли телефон Ульяни. Його не бракувало. Він лежав на бруківці, біля сміттєвого контейнера, зовсім близько до провулка, де вона востаннє була помічена. Пластик був прохолодним, екран блищав мокрою краплею дощу, яка сповзала вниз, розмиваючи світло.
— Це… — прошепотіла Софія. Її пальці тремтіли, коли вона нахилилася і обережно підняла телефон.
— Не чіпай його без рукавичок, — сказав Тарас, але його голос тремтів сильніше, ніж здавався. — Хтось міг залишити слід. І нам потрібно його зберегти.
Він дістав пакет для речових доказів і акуратно поклав телефон туди. Проте навіть через пакет, холод, який від нього ішов, пробіг по руках, по спині, по плечах, як хвиля мурах. Не хвиля — окремі, гострі, безжальні точки.
Софія вдивлялася у чорний екран. Наче він міг щось сказати, якщо слухати довго. І вона слухала. Вона чула власне дихання, чула шелест дощу по парасольках перехожих, але одночасно здавалося, що телефон шепоче тихо, ледве відчутно: «Я тут… Я була тут… Я бачу все…»
— Він ще включений, — нарешті промовив Тарас. — Батарея мала залишки. Ми можемо спробувати витягти інформацію.
Софія кивнула. Вона відчула, як волосся на потилиці стало волоссям їжачком. Тремтіння по шкірі не спадало. Мурахи — холодні й гострі — пробігали вниз по руках, коли вона торкнулася телефону, ніби сама пам’ять Ульяни передавалася через пластик.
— Давай підключимо до комп’ютера в лабораторії, — запропонувала Софія. — Хай покажуть усе: фото, відео, метадані. Кожен рух, кожен сигнал.
Тарас кивнув. Його погляд був зосередженим, але очі пробігали провулком, дивлячись далі за горизонт, ніби він чекав, що Ульяна з’явиться.
Лабораторія була холодною, яскравою, стерильною. Комп’ютери миготіли, і кожен звук — клавіатури, системи охолодження, тихий гудіння ламп — відлунював у спокійному приміщенні, як серцебиття.
Технік підключив телефон до аналізатора даних. Екран блищав, рядки коду повзли швидко, немов ріки інформації. Софія й Тарас стояли поруч, не зводячи очей, прислухаючись до кожного руху.

— Фото за останні три дні, — промовив технік. — Є одна серія, яка виділяється. Дата і час… буквально між 2:17 і 2:43 ночі.
Софія відчула, як серце різко прискорилося. Вона перехрестила пальці, намагаючись тримати себе в руках.
— Там… — продовжив технік. — Геомітки не співпадають із містом, де ми її шукали. І ще… — він зробив паузу. — Камера зафіксувала дві присутності, але на одному з кадрів друга постать відбилася лише частково. Лише тінь, яка не відповідає жодному відомому розміру тіла.
Софія вдихнула різко. Мурахи пробігли по потилиці, плечах і спині одночасно. Кожен волосок реагував, ніби тремтіння віддавалося всередині. Тарас витягнув руку, щоб торкнутися її плеча — і одразу відчув холод, який не міг походити від повітря чи металу.
— Що це? — запитала Софія, але технік не відводив погляду від екрану.
— Не знаю, — сказав він. — Це не тінь, і не відоме тіло. Присутність зафіксована цифрово, але немає реального джерела світла чи матеріалу.
Тарас нахилився, роздивляючись фото. На одному з них Ульяна стоїть біля сміттєвого контейнера, обличчя частково приховане волоссям. Поруч — не зовсім силует людини. Щось гнучке, темне, що ковзнуло по краю кадру. Ніби відчуття темряви, що прагне втекти.
— Це… не може бути. — Голос Тараса став низьким, важким. — Лише ми бачили, що нічого там не було.
— А ось і метадані, — встав технік. — Телефон зберіг сигнал Wi-Fi. Час спрацьовування невідповідний. Ульяна була у мережі, але сигнал передавався з іншого місця, приблизно за 200 метрів від провулка. І GPS трохи зміщений, наче хтось намагався його спотворити.
— Тобто… — Софія не знала, чи запитати, чи відчути серце, що зупиняється. — Вона була тут… і там одночасно?
Технік похитав головою. — Ні, це не помилка. Телефон зберіг сигнали двох місць в один момент.
Софія відчула, як тіло злегка затремтіло від власного усвідомлення. Мурахи повільно повзли від пальців до плечей, по спині — як живий ланцюг тривоги.
Тарас зібрався, здавалося, щоби тримати холодний розум, але його руки не переставали тремтіти.
— Ми маємо ще одну серію, — додав технік. — Камера фронтальна. Фото, зроблене автоматично під час останнього виклику. Там… щось на фоні. Щось маленьке, майже непомітне, але рухалося. Точно не людина.
Софія нахилилася. Вона бачила його, ніби пильно вдивлялася в темряву. Мурахи пробігли по обох руках, а потім — по ногах. Ніби шкіра знала більше, ніж мозок.
— Це… це неможливо, — сказала вона, а голос тремтів. — Я не можу навіть пояснити, що бачу.
Тарас вдихнув повільно. — Ми тільки починаємо розуміти, — промовив він. — Але одне зрозуміло: це не просто зникнення. Це щось інше. Щось, що грає із нашими відчуттями, з часом, з простором.
Софія опустила голову. Холод розповзався в середині, стискав груди. Телефон — пластик і скло — був мертвим, але він говорив, якщо слухати достатньо уважно. Шепіт Ульяни в цифрових кодах, у зображеннях, у геомітках.
— Ми маємо знайти її, — тихо сказала Софія, більше собі, ніж Тарасу. — І не дозволити цьому місту залишити нас одних.
Вони обидва дивилися на екран. Телефон залишався холодним, чорним, мовчазним. Але всередині нього — у кодах, в бітах і метаданих — була Ульяна, і її присутність тремтіла так, що тіло Софії й Тараса реагувало на це фізично: мурахи по шкірі, холод по спині, важкість у грудях.
І місто знову стало живим і мертвим одночасно, немов очікувало, що вони зрозуміють першу частину історії, перш ніж настане друга.