Глава 21

                Те , що не мало бути знайдене 

Ранок був не правильним з самого початку.

Не тривожний у звичайному сенсі — без різних синглів , без внутрішньої сирени . Навпаки. Він був надто рівний. Надто чистий. Світло лягало на місто без опору, без тіней, ніби їх хтось прибрав навмисно. Будинки здавалися декораціями. Люди — фігурами, що рухаються за заданою траєкторією. Повітря було холоднішим, ніж мало б бути, і цей холод не кусався — він проникав повільно, крізь одяг, крізь шкіру, осідав усередині.
Здавалося, дихаєш не легенями, а всім тілом одразу. І тіло не справляється.
Софія прокинулася ще до будильника. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, і ловила себе на думці, що прислухається. Не до звуків — до пауз між ними. Їй здавалося, що між ударами серця є щось зайве. Щось, чого там не має бути.
Вона сіла на край ліжка, поставила ноги на підлогу — холодну, чужу — і раптом чітко зрозуміла:
сьогодні щось станеться.
Не аварія. Не напад. Не викриття.
Щось тихе. Таке, що не залишає слідів зовні, але змінює внутрішню форму людини.
Вона не намагалася це відштовхнути. Досвід підказував: такі відчуття не зникають. Вони лише чекають.
Кав’ярня зустріла її запахом кави й теплом, яке мало б заспокоювати. Але не заспокоювало. Навпаки — різниця між зовнішнім затишком і внутрішнім напруженням була надто різкою.
Вони зібралися майже випадково. Ніхто нікого не кликав. Ніхто не писав: «Треба поговорити». Просто кожен у якийсь момент зрозумів, що залишатися на самоті сьогодні — погана ідея.
Сіли за той самий стіл.
Софія усвідомила це не одразу. Спершу — лише відчуття дискомфорту. Потім — раптове бажання пересунути стілець. І лише тоді — пам’ять. Цей стіл. Це місце. Тут сиділа Ульяна. Сміялася. Пила каву. Щось розповідала — і тоді це здавалося звичайним.
Ніхто не сказав про це вголос. Бо сказати означало б визнати, що вона тут присутня.
Люди навколо жили. Замовляли каву. Сміялися. Гортали стрічки новин. Бариста машинально протирав стійку, не дивлячись на неї. Світ не завмирав. Світ не чекав.
Тарас прийшов останнім.
Софія помітила його ще з вулиці — за рухом. Він ішов не повільно і не швидко. Він ішов обережно, ніби ніс у собі щось, що не можна струсити.
Він не зняв куртку. Не сів зручніше. Не замовив кави. Просто поставив на стіл тонку папку.
Звук був майже нечутний.
Але Софія відчула, як у неї перехоплює подих.
— Це зранку, — сказав Тарас.
Голос у нього був рівний. Небезпечно рівний. Таким голосом говорять люди, які тримають себе зсередини, бо якщо відпустять — щось зламається.
Павло подивився на папку — і в нього виникло дивне відчуття, ніби з грудей повільно витягують щось важливе, хоча він не може сказати, що саме.
— Знову провулок? — спитав Ілля.
Тарас мовчав кілька секунд. Дивився на свої руки. На пальці. На дрібні подряпини — сліди чужих речей і чужих історій.
— Так, — сказав він нарешті. — Але цього разу не земля.
Софія відчула, як щось усередині стискається.
— Не кажи так, — прошепотіла вона.
Тарас підняв очі.
— Я мушу.
Він відкрив папку.
Усередині був прозорий пакет.
У пакеті — телефон.
Звичайний. Чорний. Цілий. Без тріщин. Без сколів. Без слідів падіння.
Надто цілий.
Світло з вікна ковзнуло по екрану — і ніби провалилося в нього, не повернувшись назад. Екран не відбивав. Він забирав.
Софія відчула, як холод повільно піднімається хребтом. Не різко. Методично. Наче хтось уважно перевіряє, як далеко може зайти.
— Це… — почала вона і зупинилася.
— Її, — сказав Тарас.
І щось змінилося.
Не в кімнаті.
У тілі.
Павло зрозумів, що давно не кліпає. Очі почали пекти.
Ілля відчув, як пальці стали чужими — холодними, неслухняними.
Софія раптом усвідомила: вона боїться не предмета. Вона боїться наміру, з яким він тут з’явився.
— Де? — спитав Ілля.
— У щілині між цеглинами, — сказав Тарас. — На рівні грудей.
Він зробив паузу.
— Акуратно вставлений. Не впав. Не застряг. Вставлений.
Софія ковтнула. У горлі пересохло.
— Наче хтось… залишив?
— Наче хтось хотів, щоб його знайшли, — відповів Тарас.
Павло різко відсунувся назад.
— Вона б так не зробила.
— Я знаю, — сказав Тарас. — Саме тому це лякає.
Він нахилився ближче.
— На телефоні — її ДНК.
— Це логічно, — сказав Ілля, але голос зрадницьки здригнувся. — Вона ж ним користувалась.
— Не тут, — відповів Тарас.
Тиша стала важкою.
— Не тільки на кнопках. Не на екрані. Він підняв погляд. — На боковій грані. Сліди долоні. Притискання.
Софія відчула, як у неї слабшають ноги, хоча вона сиділа.
— Вона притискала його до стіни… — прошепотіла вона.
— Так, — сказав Тарас. — І ще дещо.
Він дістав фото.
Чорно-біле. Зернисте.
Обличчя Ульяни.
Софія відвернулася.
— Я не можу, — сказала вона. — Не так.
— Подивіться, — сказав Тарас. — Бо вона дивилася.
Ілля змусив себе глянути.
І зрозумів у ту ж мить:
це не фото людини.
Це фото моменту, коли людина вже бачить те, чого не мала б бачити.
— Вона не боїться, — прошепотів він.
— І не спокійна, — додав Павло.
Софія повільно повернула голову.
— Вона слухає, — сказала вона. — Не дивиться. Слухає.
Тарас кивнув.
— Камера була відкрита. Фронтальна. Він ковтнув. — Вона дивилася на екран. Або крізь нього.
— А що позаду? — спитав Павло.
Тарас мовчав.
— Темрява, — сказав він нарешті. — Але не нічна. — Ніби світло туди не доходить. Ніби там… інше.
Софія відчула, як холод добрався до думок.
— Вона щось побачила, — сказала вона. — І зрозуміла, що це не зникне.
— Або що вона вже частина цього, — тихо додав Ілля.
Навколо них люди пили каву.
Жили.
Не знаючи, що за кілька метрів від них лежить останній погляд людини на світ.
— Вона залишила телефон не випадково, — сказав Павло. — Це не слід. Це запрошення.
Тарас закрив папку.
— Я боюся одного, — сказав він.
— Чого? — спитала Софія.
Він підняв очі.
— Що наступного разу хтось із нас відповість на це запрошення.
Ранок тривав.
Світло було рівним.
Місто — живим.
Але в кожному з них уже оселилося чітке розуміння:
межа тонша, ніж учора.
І тепер вони це відчувають.