Глава 20

                     Те, що лишається в тілі

Ніч не приходила різко.
Вона підповзала — як спогад, який спершу здається далеким, а потім раптом стає надто близьким.

Спочатку зникло небо. Не розчинилося — саме зникло, наче хтось стер його гумкою. Замість нього залишилася темно-сіра поверхня без глибини й обʼєму. Потім повітря стало важчим. Не задушливим — ні. Скоріше щільним, мов вода, крізь яку доводиться йти, напружуючи кожен рух. Звуки почали тонути ще до того, як народжувалися. Кроки губилися. Голоси розчинялися, не долітаючи навіть до того, хто їх вимовляв.

Місто переходило в інший стан.
Не спало — насторожувалося.

Софія й Тарас вийшли разом, але не поруч. Між ними була тиша. Не напружена. Не холодна. Обережна. Така тиша виникає між людьми, які вже сказали занадто багато — і тепер бояться зламати сказане ще одним словом.

Вони йшли повільно. Ліхтарі кидали світло клаптями, і ці клапті виглядали неприродно — ніби хтось нарізав простір на фрагменти. Між ними темрява здавалася глибшою, ніж зазвичай, майже щільною. Софія ловила себе на думці, що якби простягнула руку, то могла б упертися в неї пальцями.

Її тіло реагувало раніше за думки. Плечі були трохи напружені. Дихання — неглибоке. Усередині зʼявлялося знайоме відчуття — не страх, а передчуття. Воно ніколи не помилялося.

— Ти помітила, — сказав Тарас після довгої паузи, — що після експертизи місто стало іншим?

Він не дивився на неї. Говорив у ніч.

— Так, — відповіла Софія. — Наче воно тепер знає, що його побачили зблизька. І йому це не подобається.

Вона не намагалася пояснити. Знала — він відчуває те саме. Будинки більше не були просто будинками. Вулиці — не маршрутами. Місто втратило нейтральність. Воно почало реагувати.

Провулок був уже близько. Софія знала це без орієнтирів. Її тіло напружилося, ніби хтось невидимий торкнувся хребта. У грудях зʼявився тиск — той самий, що виникав щоразу, коли вони наближалися до місць, де щось пішло не так.

— Я не хочу туди заходити, — сказала вона тихо. — Але знаю, що мушу.

Тарас кивнув.

— Я теж, — відповів він. — І саме тому піду.

Він не питав, чи вона готова. Бо готовність — це вигадка. Тут існували лише два варіанти: або йти, або залишитися з порожнечею, яка буде гіршою за будь-яку правду.

Провулок зустрів їх холодом.
Не тим, що відчувається шкірою. А тим, що виникає десь глибше — у животі, під ребрами, там, де тіло ще памʼятає старі страхи.

Світло сюди майже не доходило. Ліхтарі ніби свідомо зупинялися на межі, не бажаючи брати участь у тому, що тут сталося. Стіни були темні, вологі, мовчазні. Повітря стояло нерухоме, ніби тут давно ніхто не дихав повними грудьми.

— Ось тут, — сказав Тарас.

Його голос одразу став глухішим. Провулок поглинав слова.

Софія зробила крок — і зупинилася. Їй здалося, що перед нею не порожній простір, а щось заповнене. Не предметами — присутністю. Наче тут ще залишився хтось, хто не встиг піти до кінця.

— Тут дивно дихається, — прошепотіла вона.

— Бо місця памʼятають, — відповів Тарас. — Особливо ті, де люди стояли довго. Де чекали. Де вагалися.

Софія підійшла до стіни. Не торкаючись. Просто дивлячись. Там, де знайшли слід, штукатурка була трохи темнішою. Майже непомітно. Але тепер ця пляма тягнула погляд, ніби мала власну гравітацію.

— Уявляєш, — сказала Софія, — вона стояла тут.
Можливо, спиралася.
Можливо, не могла більше йти.

Вона ковтнула повітря.

— Можливо, слухала.
Або намагалася зрозуміти, чи ще є сенс повертатися.

— Або вирішувала, — додав Тарас.

Софія заплющила очі. Їй здалося, що вона відчуває тепло. Не реальне — памʼяттєве. Як після дотику, якого давно немає, але тіло ще памʼятає його тривалість, тиск, форму.

— Мене лякає, — сказала вона, — що ДНК — це доказ присутності.
Але не доказ події.

Вона відкрила очі.

— Ми знаємо, що вона була тут.
Але не знаємо — чому.

— Може, тому, що хтось її покликав, — припустив Тарас.

— Або тому, що вона почула щось, — відповіла Софія, — що не призначалося для чужих вух.

Провулок мовчав. Здавалося, він слухає. Ніч тут була густішою, ніж у решті міста. Це місце не належало ні «до», ні «після». Воно було між.

— Тарасе, — сказала Софія раптом, — а якщо вона не тікала?

Він відчув, як ця фраза повільно опускається всередині, наче камінь у воду.

— Ти маєш на увазі… — почав він.

— Якщо вона не була жертвою, — перебила Софія. — Якщо вона обрала.

Її голос тремтів.

— Якщо ці сліди — не крик про допомогу.
А доказ, що вона дійшла до кінця.

Тарас відчув тиск у грудях. Це була та мить, коли версія перестає бути версією і починає ставати правдою.

— Тоді найстрашніше, — сказав він, — не те, що з нею сталося.

Він подивився в темряву.

— А те, що може статися з нами, коли ми зрозуміємо те саме.

Софія повільно опустилася навпочіпки. Асфальт був холодний і вологий. Вона цього не помітила. Її погляд зупинився на калюжі. Вода була темна, але спокійна. Жодного кола. Жодного руху. Наче вона чекала.

— Вода зберігає, — прошепотіла Софія. — Навіть тоді, коли здається, що вона все змиває.

Тарас сів поруч. Не торкаючись. Вони сиділи так, ніби будь-який рух міг зруйнувати тонку межу між теперішнім і тим, що тут залишилося.

— Софіє, — сказав він, — якщо в якийсь момент ти захочеш зупинитися — скажи.

Вона ледь усміхнулася.

— Я боюся не йти далі більше, ніж іти, — відповіла вона. — Бо якщо зупинюся, вона зникне вдруге. Остаточно.

Тарас простягнув руку. Цього разу вона не просто поклала свою — вона стиснула. Сильно. Наче перевіряла, чи він реальний, чи не розчиниться, як усе інше.

— Я тут, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Софія. — І це тримає.

Ніч стояла навколо них. Місто було поруч, але не тут. Тут було інше місце. Між.

І десь у цьому «між» ще тримався слід Ульяни.
Не як доказ злочину.
А як відбиток вибору.