Глава 19

             Провулок, який дивиться у відповідь

Провулок не був мертвим.
І це відчувалося одразу.

У мертвих місцях немає напруги — там просто порожньо. Тут же повітря було зібране, стиснуте, ніби хтось тримав його в легенях і не видихав. Навіть ніч не розтікалася рівномірно — вона зависала шарами, щільніша біля землі, тонша вище, але ніколи не зникала повністю.

Коли Павло зробив перший крок углиб, у нього з’явилося дивне відчуття: крок зробився без нього. Наче тіло пішло вперед на мить раніше за думку.

— Зупинись, — сказав Ілля.

Павло зупинився не одразу. Йому знадобилася секунда, щоб зрозуміти, що команда адресована йому.

— Ти теж це відчув? — тихо спитала Софія.

— Так, — відповів він. — Тут… не рівно.

Асфальт виглядав звичайним. Тріщини, стара фарба, смуги вологи. Але щойно дивишся довше — з’являлося відчуття, що поверхня не тримає. Ніби вона існує лише тому, що хтось вирішив, що так має бути.

Ліхтарі світили різко, але світло поводилося дивно: воно не лягало тінями, а ніби ковзало, не затримуючись. Предмети мали контури, але не вагу.

— Тут не відбувалося боротьби, — сказав Павло. — Це видно одразу.

— Тут відбувалося щось гірше, — відповіла Софія.

Вона присіла, повільно, наче боялася налякати простір. Провела рукою над асфальтом, не торкаючись.

— Тут хтось стояв довго. Але не тілом.

Ілля відчув, як у нього всередині щось стискається, не від страху — від логічного тупика.

— Поясни.

— Коли людина стоїть, вона залишає дрібні сліди: тепло, мікрорухи, напруження. Тут — навпаки. Тут ніби щось вичавлювало присутність.

Експерти працювали мовчки. Їхня професійна зосередженість швидко переросла в напружену обережність. Прилади поводилися непередбачувано: одні показували нуль, інші — розбіг значень, які не вкладалися в жодні норми.

— Тут не збігається час, — сказав один із них, дивлячись у планшет.

— У якому сенсі? — спитав Ілля.

— У прямому. За даними, ця ділянка…
Він запнувся. — Вона ніби «коротша», ніж повинна бути.

— Простір не може бути коротшим, — сухо відповів Павло.

— Я знаю, — експерт потер перенісся. — Але при перерахунку координат між точками виходить розбіжність у кілька сантиметрів. Постійно.

Кілька сантиметрів — це ніщо.
І водночас — занадто багато.

Софія повільно підвела голову.

— Це не місце для руху, — сказала вона. — Це місце для зупинки.

— Або переходу, — тихо додав Ілля.

Ніхто не засміявся.

Дощ знову почався, але цього разу сильніше. Краплі падали важко, глухо, залишали темні сліди. Усі — крім одного місця. Там вода не накопичувалася, не стікала, не випаровувалася.

Вона зникала ще до контакту.

— Це оптичний ефект, — сказав хтось із експертів, але голос звучав непевно.

— Ні, — відповіла Софія. — Це ефект відсутності поверхні.

— Але ж вона є, — наполягав той.

— Для нас — так.
Пауза.
— Не для всього.

Павло раптом відчув сильне бажання зробити крок уперед. Не імпульс. Не цікавість. Запрошення.

Воно не мало голосу. Не мало образу. Просто внутрішнє знання: якщо підійти ближче — щось стане зрозумілим.

Він напружився.

— Не йди, — сказала Софія різко, майже злісно.

— Я ще нічого не зробив.

— Ти вже погоджуєшся, — відповіла вона.

Ілля поклав руку Павлові на плече. Вага була реальною. Це заспокоїло.

— Тут не тягнуть, — сказав Ілля. — Тут чекають, поки ти сам вирішиш.

Слова зависли в повітрі.

Експерти зібралися швидше, ніж планували. Формально — через погодні умови. Насправді — бо більше ніхто не хотів залишатися.

Перед від’їздом старший підійшов до Павла.

— Офіційно ми напишемо: «аномалій не виявлено».

— А неофіційно? — спитав Павло.

Експерт довго мовчав.

— Тут немає злочину.
Пауза.
— Тут є вихід.

Коли всі поїхали, провулок знову став тихим. Надто тихим. Ніби задоволеним.

Софія стояла останньою. Вона дивилася туди, де вода зникала.

— Вона не боролася, — сказала вона. — Бо не було з чим.

— І не з ким, — додав Ілля.

— Вона слухала це давно, — продовжила Софія. — Довше, ніж ми думаємо.
Вона ковтнула повітря. — Деякі люди відчувають такі місця ще до того, як їх знаходять.

— І якщо зайти сюди самому… — почав Павло.

— Провулок не зробить нічого, — перебила Софія. — Він просто відповість.

Вони пішли, не озираючись.

А провулок залишився.

І якщо довго стояти там на самоті, може здатися, що за спиною хтось робить крок.
Але коли обернешся — зрозумієш:
це був твій власний.