Глава 18

          Ніч у провулку. Слід, що не мав тіла

Провулок не виглядав небезпечним. І саме це було найгірше.

Він був звичайний — вузький, трохи перекошений, з облупленими стінами й запахом вологи, який не зникає навіть у спеку. Такі провулки люди не запам’ятовують. Вони проходять ними, не дивлячись убік, не залишаючи в пам’яті нічого, окрім короткого бажання скоріше вийти.

Удень тут було порожньо. Уночі — тихо. Але не спокійно.

Ліхтар на розі працював через раз. Світло блимало, ніби не вирішувало, чи варто залишатися. Кожне ввімкнення було коротшим за попереднє, і темрява щоразу поверталася впевненіше.

Павло зупинився першим. Не тому, що побачив щось конкретне — а тому, що тіло зупинилося саме.

— Тут, — сказав він неголосно.

Слово впало в повітря важко, ніби його не хотіли приймати.

Ілля підійшов ближче. Кроки звучали надто голосно. Асфальт був мокрий, але дощу не було — калюжі стояли рівно, без ряби, ніби хтось наказав воді не рухатися.

Софія залишилася трохи позаду. Вона не боялася — страх прийшов би пізніше. Зараз було інше: відчуття, що вони зайшли туди, де не мали бути всі разом.

— Це провулок із камер? — тихо спитала вона.

— Сліпа зона, — відповів Павло. — Тут світло не тримається.

Він увімкнув ліхтар. Промінь пройшов по стіні, по смітнику, по старих дверях без ручки — і зупинився.

Не різко. Ніби щось його втримало.

— Ви це бачите? — голос Іллі був сухий.

На асфальті не було плями в класичному сенсі. Не було крові. Не було бруду. Не було чіткого контуру.

Було порушення.

Ніби простір у цьому місці пам’ятав дотик. Ніби хтось став тут — і пішов, але тінь не встигла піти за ним.

— Це… — Павло не договорив.

Слід був схожий на відбиток кроку, але водночас — ні. Він не мав напрямку. Не мав глибини. Не мав логіки.

Контур розпливався, але не зникав. Якщо дивитися прямо — він ніби слабшав. Якщо краєм ока — ставав чіткішим.

— Не дивися на нього довго, — раптом сказала Софія.

— Чому? — спитав Ілля.

Вона повільно похитала головою.

— Бо здається, що він дивиться у відповідь.

Експерт із криміналістики приїхав пізніше. Молодий, з надто акуратними рухами, з валізкою, в якій усе мало бути на своїх місцях. Він довго мовчав, оглядаючи асфальт.

— Добре, — нарешті сказав він. — Подивимось, що це таке.

Він присів, дістав порошок. Рухи були точні — професійні. Пензлик торкнувся поверхні.

І нічого не сталося.

Порошок осів рівномірно. Без реакції. Без контрасту.

— Ще раз, — сказав Павло.

Експерт спробував інший склад. Потім ще один.

— Це не органіка, — сказав він повільно. — Але й не… не відсутність.

— Що це означає? — Ілля нахилився ближче.

— Це означає, — експерт ковтнув, — що тут щось було, але не так, як ми звикли фіксувати.

Слід не приймав речовину. Не заперечував їй. Він просто ігнорував.

— Це неможливо, — прошепотів Ілля.

— Саме так, — відповів експерт. — Тому я не знаю, що писати у звіті.

Софія раптом відчула холод. Не від повітря — зсередини.

Вона зробила крок назад — і зрозуміла, що асфальт під ногами ніби трохи пружинить. Не рухається — а пам’ятає рух.

— Вона була тут, — сказала вона. — Не довго. Але… не одна.

— Ти щось бачиш? — тихо спитав Павло.

— Ні, — відповіла Софія. — Я відчуваю паузу. Місце, де її не стало.

Ілля не слухав. Він дивився на слід.

Чим довше дивився — тим сильніше здавалося, що контур змінюється. Не формою — наміром. Наче слід не показував, де вона була, а що з нею сталося.

— Тут не було боротьби, — сказав він. — Але було рішення.

— Чиє? — спитав Павло.

Ілля не відповів.

Вітер пройшов провулком раптово, різко. Ліхтар на розі згас. Темрява стала густою, майже матеріальною. Здавалося, якщо простягнути руку — вона зустріне опір.

І тоді Софія почула звук.

Не крок. Не голос.

Шурхіт, ніби тканина ковзає по каменю. Дуже близько. Але не попереду і не позаду — поруч.

— Ми тут не самі, — сказала вона.

— Тут уже давно ніхто не сам, — відповів Павло.

Ілля раптом зробив крок уперед. Прямо до сліду.

— Не треба, — різко сказала Софія.

Але він уже переступив межу — ту, якої не було видно, але яка була.

Повітря змінилося. Стиснулося. Звук ніби приглушився, наче його втопили у воді.

Слід потягнувся. Не фізично — відчуттям.

Ілля різко зупинився.

— Я… — він замовк. — Тут холодно. Але не від ночі.

Павло схопив його за плече й ривком відтягнув назад.

— Досить.

Слід знову став нерухомим. Ніби нічого не було.

Вони стояли мовчки. Дощ почався раптово, стираючи запахи, звуки, межі. Вода стікала по стінах, але обходила це місце. Калюжі не торкалися сліду.

— Запам’ятайте, — сказав Павло. — Це не місце злочину.

— А що? — спитала Софія.

Він подивився в темряву провулка, туди, де світло більше не з’являлося.

— Це місце, де світ передумав.

Коли вони пішли, провулок знову став порожнім. Але слід залишився.

І якщо хтось прийде сюди вночі сам — він не побачить нічого дивного.

Але провулок його запам’ятає.