Глава 17

                 Місце, де затримується тиша

Павло прокинувся від того, що йому стало холодно.
Не в кімнаті — всередині.

Таке траплялося рідко. Зазвичай сни тримали його до останнього, тягнули за собою, не відпускали одразу. А цього разу — порожнеча. Різка, як обрив. Він лежав із розплющеними очима і дивився в темряву, не кліпаючи, ніби боявся, що варто заплющити повіки — і щось зміниться.

Кімната була знайома до дрібниць. Тінь від шафи. Ледь помітна тріщина на стелі. Стілець біля столу, на якому завжди висіла куртка. Все на місці.
Але щось не сходилося.

Повітря було важким. Не сперте — ні. Просто густим, ніби його стало більше, ніж зазвичай. Павло обережно вдихнув. Відчуття не зникло.

— Заспокойся, — прошепотів він сам до себе.

Голос прозвучав дивно — глухо, ніби слова не дійшли до стін.

Він сів на ліжку, опустив ноги на холодну підлогу. Дотик реальності мав допомогти, але не допоміг. Холод був надто різким, а тіло — надто напруженим. Павло відчував кожен м’яз, кожен суглоб, ніби тіло готувалося тікати, хоча розум ще не знав — від чого.

Він підійшов до вікна.

Нічне місто лежало рівно, майже красиво. Ліхтарі світили рівними колами, машини рідко проїжджали дорогою, і їхні фари ковзали асфальтом, як вода. Але світло не давало відчуття безпеки. Воно було ніби декоративним — таким, що показує форму, але не суть.

Павло дивився вниз довго.
І знову його погляд зупинився на тому самому провулку.

Він не міг пояснити чому. Там не було нічого особливого. Ні руху. Ні тіні. Ні людини. Просто шматок темряви між будинками, де світло завжди ніби губилося.

І все ж Павло відчув — там щось є.

Не зараз.
Не фізично.
Але… присутньо.

Він різко відвернувся від вікна, ніби злякався власних думок. Увімкнув світло. Кімната наповнилася жовтим сяйвом, але полегшення не прийшло.

Софія подзвонила у двері близько девʼятої.

Павло відкрив одразу — він уже чекав, сам не знаючи кого.

Вона стояла на порозі, трохи згорблена, з руками в кишенях пальта. Волосся було зібране абияк, ніби вона не витрачала часу на дзеркало. Її очі… Павло одразу помітив очі. Вони були втомлені, але не сонні. Скоріше — перевантажені.

— Можна? — тихо спитала вона.

Він відступив убік.

Софія зайшла, повільно зняла пальто, повісила його на спинку стільця. Рухи були обережні, ніби вона боялася зробити щось не так, порушити крихкий баланс.

— Я майже не спала, — сказала вона, не дивлячись на Павла. — Постійно здавалося, що хтось стоїть за дверима. Не дзвонить. Просто стоїть.

Павло ковтнув.

— У мене було схоже, — відповів він. — Наче кімната… слухала.

Софія нарешті підняла на нього погляд. Вони подивилися одне на одного довго — і в цій тиші було більше розуміння, ніж у будь-яких словах.

— Вона це відчувала першою, — сказала Софія. — Ульяна.

— Ти впевнена?

— Так. — Софія сіла на край дивана, сперлася ліктями на коліна. — Я згадую наші розмови. Вона ніколи не говорила прямо. Але іноді… іноді запитувала дивні речі. Чи помічав ти, що деякі місця в місті ніби затримують подих? Чи буває відчуття, що ти зайшов не туди — хоча йшов правильно?

Павло повільно кивнув.

— Вона слухала довше, ніж інші, — продовжила Софія. — А місто не любить, коли його слухають.

Ілля прийшов пізніше, з кавою, яку ніхто не хотів пити.

Він виглядав зібраним, але це була не спокійна зібраність — радше напруження, зібране в одну точку. Він поставив стакани на стіл і залишився стояти, ніби не наважувався сісти.

— Я був у провулку, — сказав він одразу. — Вдень.

— І? — Павло відчув, як серце вдарило швидше.

— Світло там поводиться неправильно. — Ілля говорив рівно, але в голосі час від часу зʼявлялася тріщина. — Воно ніби… запізнюється. Я рухався — а тінь не встигала за мною.

Софія затамувала подих.

— Це неможливо, — сказала вона.

— Я знаю, — кивнув Ілля. — Але це було.

Він помовчав, потім додав тихіше:

— І я чув кроки.

— Де? — запитав Павло.

— Всюди. — Ілля провів рукою по волоссю. — Але не ззаду. Не попереду. Ніби… поруч. Усередині мого руху.

В кімнаті стало тихо. Навіть холодильник перестав гудіти.

— Ульяна казала мені щось схоже, — раптом сказала Софія. — Одного разу, між іншим. Що іноді здається, ніби ти не один у власному тілі. Наче хтось іде разом із тобою, приміряючи твої кроки.

— І що вона робила? — тихо спитав Павло.

— Вона зупинялася, — відповіла Софія. — І чекала.

Вони пішли в провулок удень, але день не мав там сили.

Світло ламалося на вході, ніби не хотіло йти далі. Повітря стало холоднішим, хоча сонце світило яскраво. Звуки міста глухли, ніби хтось повільно закручував регулятор гучності.

— Тут, — сказав Павло.

Він не питав. Просто зупинився.

— Звідки ти знаєш? — Ілля подивився на нього уважно.

— Не знаю, — відповів Павло чесно. — Але… вона стояла тут.

Софія зробила крок уперед — і різко зупинилася.

— Чуєте? — прошепотіла вона.

Спочатку — нічого.
Потім — ледь відчутне.

Не звук.
Проміжок між звуками.

— Це не голос, — сказала Софія. — Це слід.

Павло відчув, як по спині пішов холод. Йому раптом захотілося сказати щось просте, людське, ніби це могло повернути все назад.

— Ульяно… — прошепотів він.

І повітря поруч змінилося. Ледь-ледь. Стало теплішим. Ніби хтось підійшов надто близько.

Ілля різко вдихнув.

— Вона тут, — сказав він. — Але не так, як раніше.

Софія заплющила очі.

— Вона не зникла, — сказала вона. — Вона перейшла туди, де залишаються ті, хто слухає занадто уважно.

Коли вони вийшли з провулка, місто знову заговорило. Машини, голоси, кроки. Все було на місці.

Але тепер вони знали:
є місця, де світло затримується.
і є люди, які зникають не повністю.