Глава 16

                       Місце, де не чують

Ніч не впала на місто — вона в нього вросла.

Кропивницький темнів поступово, ніби хтось обережно накладав шари тіні, перевіряючи, скільки ще можна додати, перш ніж простір перестане бути впізнаваним. Ліхтарі загорілися рано, але їхнє світло не гріло. Воно лише окреслювало межі темряви, роблячи її ще глибшою між плямами жовтого сяйва.

Повітря було вологим і важким. Після дощу асфальт блищав, як старе дзеркало, в якому відображення вже не збігається з реальністю. Кроки лунали глухо, ніби земля вбирала звук, не бажаючи його відпускати.

Павло йшов без мети. Не тому, що не знав, куди йти, — навпаки, він знав надто багато варіантів, і жоден не здавався правильним. Він минув кілька кварталів, звертав у знайомі провулки, але кожен із них сьогодні виглядав трохи інакше. Будинки стояли на своїх місцях, але між ними з’явилося щось зайве — пауза, яку неможливо було пояснити.

Він зупинився біля зачиненої крамниці. Металеві ролети були опущені, у вітрині відбивалося його обличчя — втомлене, з напруженими очима. Павло дивився на себе і не впізнавав. Наче за день постарів на кілька років.

— Це не може бути просто так, — сказав він уголос.

Слова зникли, не знайшовши відгуку.

Йому знову згадався ранок. Порожній столик. Відсутність, яка не кричала, а мовчала. Саме це мовчання тепер переслідувало його, чіплялося за думки, не давало зосередитися.

Він знову дістав телефон. Ульяни не було ніде — ні в повідомленнях, ні в мережі, ні в списку пропущених. Наче її обережно стерли, не залишивши слідів.

Ілля тим часом залишався в парку. Ніч тут була іншою — густішою, майже фізичною. Дерева стояли щільно, і між ними було важко розгледіти щось далі кількох метрів. Ліхтарі світили рідко, між ними виникали темні коридори, у які не хотілося заходити.

Він ішов повільно, намагаючись не поспішати, але внутрішнє напруження не зникало. Навпаки — кожен крок посилював відчуття, що щось іде поруч. Не позаду й не попереду — десь збоку, поза полем зору.

Ілля зупинився, прислухався. Чутно було лише листя, яке тихо ворушив вітер, і далекі звуки міста — приглушені, ніби долинали крізь товсту стіну.

— Ти тут? — прошепотів він, сам не знаючи, до кого звертається.

Йому не було страшно. Було неспокійно. Наче він стояв на межі розуміння, але не міг зробити крок уперед.

Він згадав, як Ульяна дивилася іноді вбік, замовкаючи на півслові. Як слухала щось своє. Тоді це здавалося дрібницею, особливістю характеру. Тепер — набувало іншого значення.

— Ти щось знала, — сказав Ілля тихо. — А ми ні.

Софія залишалася в майстерні довше, ніж планувала. Світло лампи робило простір замкненим, майже камерним. Тіні на стінах рухалися, коли вона міняла положення, і від цього з’являлося відчуття, що вона тут не сама.

Вона намагалася зайняти руки — перебирала інструменти, перекладала папери, але думки вперто поверталися до одного. До моменту, коли вона вперше усвідомила: Ульяни немає не просто поруч — її немає в самому ритмі міста.

Софія вийшла надвір. Вечір був холоднішим, ніж очікувалося. Вона загорнулася в пальто й подивилася на вулицю. Людей стало менше. Ті, хто проходив повз, рухалися швидше, не дивлячись убік.

Наче всі знали: сьогодні краще не затримуватися.

Вона пішла в бік зупинки. Там, де вдень усе було звичним, тепер з’явилася темна пляма — провулок без світла. Ліхтар не працював, і ця темрява здавалася надто рівною, надто акуратною.

Софія зупинилася. Їй раптом стало важко дихати.

— Саме тут… — подумала вона, не знаючи, звідки взялася ця впевненість.

Тарас у цей час сидів удома, але відчував, ніби стіни повільно зсуваються. Він не вмикав телевізор, не слухав музику. Йому здавалося, що будь-який звук буде зайвим, недоречним.

Він пригадав дрібниці: інтонації, паузи, погляди. Ульяна не просила допомоги. Не натякала. Але й не була повністю спокійною.

— Ти ніби прощалася, — сказав він у темряву.

Ця думка боліла. Він не хотів її приймати, але вона не зникала.

Ближче до півночі вони всі — кожен окремо — опинилися неподалік того самого місця. Ніхто не кликав. Ніхто не домовлявся. Але місто, здається, вело їх туди.

Провулок був вузьким, сирим. Стіни будинків підходили надто близько, ніби стискали простір. Тут справді було тихо. Не просто безлюдно — глухо. Звуки не відбивалися, не поверталися.

Павло стояв першим. Потім підійшла Софія. За кілька хвилин — Ілля. Вони переглянулися, але нічого не сказали. Слова тут здавалися зайвими.

— Тут… — почав Павло і замовк.

Він не знав, як це пояснити. Тут світло не зникло — воно ніби ніколи не приходило.

Софія відчула холод уздовж хребта. Їй здалося, що провулок не порожній. Що він пам’ятає. Не людей — кроки, вагання, зупинки.

— Тут не чують, — сказала вона тихо.

Ілля кивнув. Він відчував те саме. Тут можна було кричати — і звук зник би, не залишивши сліду.

Вони постояли ще трохи. Ніч згущувалася. Десь далеко загорілося світло у вікні, але сюди воно не доходило.

Ульяни тут не було.

Але було відчуття, що саме звідси все почалося.

І місто мовчало — не тому, що не знало відповіді. А тому, що не збиралося її віддавати.