Глава 15

                        Коли зникає світло

Ранок у Кропивницькому не прокидався — він просочувався. Повільно, обережно, ніби перевіряв, чи можна сьогодні бути днем. Світло ковзало по дахах, затримувалося на вікнах, але не наважувалося проникнути всередину. Повітря було вологим і важким, таким, що хотілося вдихати неглибоко, ніби зайвий подих міг щось зламати.

Туман лежав низько. Він чіплявся за лавки, дерева, паркани, за ноги перехожих. Місто виглядало знайомим, але трохи зміщеним — ніби хтось обережно посунув декорації, залишивши все на своїх місцях, але з іншим змістом.

Звичайні звуки звучали інакше. Двері зачинялися повільніше. Кроки луною віддавалися довше. Навіть автомобілі рухалися стриманіше, ніби знали: сьогодні варто бути тихими.

У цьому ранку бракувало однієї присутності.

Павло прокинувся раптово, без причини. Не було сну, з якого він виринув, — лише миттєве усвідомлення, що лежати далі неможливо. У кімнаті панувала тиша, але не порожня. Вона тиснула на вуха, на груди, на думки.

Усе було на своїх місцях: стілець, стіл, куртка на спинці. Але відчуття — ні. Наче з кімнати хтось забрав щось важливе, не залишивши сліду.

Павло підвівся, підійшов до вікна. Унизу місто жило — повільно, сонно, але жило. Його погляд майже одразу впав на кав’ярню навпроти. Скло відбивало ранкове світло, але всередині було порожньо. Той самий столик біля вікна стояв сам. Чашок не було. Стілець відсунутий рівно, ніби його ніхто не торкався.

Це вдарило не різко — тупо. Як холод.

Павло машинально взяв телефон. Екран засвітився, але нічого не змінилося. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка.

— Це дивно… — сказав він уголос, і власний голос здався чужим.

Учора Ульяна сиділа там, тримаючи чашку обома руками. Дивилася крізь скло, ніби місто було для неї чимось особистим. Сьогодні місто дивилося без неї.

Ілля йшов парком, коли туман ще не розвіявся. Доріжка зникала за кілька метрів уперед, дерева стояли мовчазними тінями. Листя під ногами було мокрим і не шаруділо — лише злегка прилипало до підошов.

Зазвичай ці години його заспокоювали. Але сьогодні — ні. Сьогодні вони змушували слухати себе. Кожна думка звучала надто чітко, кожне відчуття — надто гостро.

Він зупинився біля фонтану. Вода не працювала, але чаша була наповнена дощем. Поверхня була гладкою, мов скло. У відображенні не було людей.

Ульяна прийшла в його думки без запрошення. Не як образ — як порожнє місце поруч. Учора вона була частиною цього простору. Сьогодні — ні.

— Вона могла просто не прийти, — спробував він заспокоїти себе.

Але щось усередині наполягало: це не звичайна відсутність. Це тиша, яка залишилася після.

Ілля пішов далі, прискорюючи крок. Він вдивлявся в людей уважніше, ніж зазвичай, ніби шукав підтвердження, що світ усе ще на місці.

Софія відчула неспокій ще до того, як вийшла з дому. Він був тихим, майже делікатним, але наполегливим — ніби хтось постійно торкався плеча, змушуючи обертатися.

У майстерні було світло, чисто, впорядковано. Але це не заспокоювало. Вона вийшла надвір і одразу помітила порожній столик у кав’ярні.

Не просто безлюдний — відсутній.

Софія стояла кілька секунд, не рухаючись. У голові з’явилася думка, проста й страшна водночас:

Її тут немає.

Вона пішла вулицею. Мокрий асфальт блищав, ліхтарі ще горіли, хоча був день. Світло здавалося зайвим, ніби місто не довіряло сонцю.

Вона вдивлялася в обличчя перехожих, у вітрини, у двори. Наче Ульяна могла бути десь поруч — просто за рогом, просто за дверима.

Але її не було.

Тарас зрозумів це ближче до полудня. Спершу — як дивне здивування. Потім — як тривогу. Телефон мовчав, і це мовчання мало вагу.

Він вийшов з дому, не знаючи, куди саме йде. Вітер тягнув за куртку, дощ почав моросити дрібно, настирливо. Кожна калюжа здавалася глибшою, ніж виглядала.

Вона не могла просто зникнути, — повторював він подумки.

Але місто не відповідало.

День зламався непомітно. Світло стало жовтішим, тіні — довшими. Людей на вулицях поменшало. Кав’ярні зачинялися раніше, ніж зазвичай, ніби всі поспішали сховатися.

Павло, Ілля та Софія зійшлися біля того самого місця. Вони не домовлялися. Просто прийшли.

Порожній столик був між ними, як доказ.

— Це неправильно, — сказав Павло.

— Місто іноді забирає, — відповів Ілля.

Софія мовчала. Вона дивилася на мокре скло, на відбиття ліхтарів, на власне обличчя, яке здавалося старшим.

Вечір опустився важко. Ліхтарі залили тротуари жовтим світлом, але темрява між ними стала густою. Дощ стирав сліди, розмивав обриси. Місто виглядало байдужим, навіть спокійним.

Але Ульяни не було.

Не в кав’ярні.
Не в парку.
Не серед людей.

Вона зникла так тихо, що світ навіть не здригнувся.

І саме це було найстрашніше.