Глава 12

                              Тіні минулого

Ранок у Кропивницькому не прокидався — він повільно приходив до тями.

Місто не відкривало очі різко. Воно ніби довго лежало із заплющеними повіками, слухаючи власне серцебиття, зважуючи, чи варто починати новий день. Повітря було густе, важке, насичене сирістю, запахом мокрого каміння, першої кави й хліба, який щойно вийняли з печі. Сонце торкалося бруківки обережно, не впевнене, що його тут чекають.

У цій тиші вже жило щось невидиме. Не страх — радше пам’ять. Те, що не зникає, навіть коли все зовні виглядає спокійно.

Олег ішов до кав’ярні, засунувши руки в кишені. Його хода була рівною, без поспіху, але й без розслаблення. Так ідуть люди, які звикли бути напоготові навіть у мирних місцях. Кожен крок відгукувався всередині тупим, глухим відчуттям, ніби під грудьми постійно щось тримали стиснутим.

Він не любив ранки, але й ночі не були кращими. Уночі приходили сни — надто чіткі, надто реальні. А зранку залишався їхній присмак. Тому він навчився не думати вголос. Думки приходили уривками: обличчя без імен, дороги без назв, голоси без джерел. Минуле не відпускало — воно просто відступало на крок і чекало.

Іноді Олегові здавалося, що саме такі ранки роблять минуле ближчим. Світло не розганяло тіні — воно лише робило їх чіткішими, різкішими, такими, від яких не сховаєшся.

На переході він зупинився. Хлопчик перед ним перестрибнув калюжу, розбризкавши воду, і голосно засміявся. Сміх був чистий, безтурботний, справжній. Олег дивився на це кілька секунд довше, ніж треба. Потім відвернувся.

Не з заздрості. Зі щему.
Він добре пам’ятав, якою крихкою буває радість і як легко вона зникає від одного неправильного руху.

Кав’ярня зустріла його напівтемрявою й тишею. Олег увімкнув світло, поставив чайник, машинально перевірив столи. Все було на своїх місцях. Цей порядок заспокоював. Він любив прості речі: чисту поверхню, рівно поставлені чашки, тишу перед відкриттям. У цьому не було несподіванок.

Софія відкривала майстерню різким, майже нетерплячим рухом ключа. Двері скрипнули — звук знайомий, майже рідний. Усередині було прохолодно, і це відчуття їй подобалося. Вона зробила глибокий вдих, ніби хотіла залишити тут усе зайве, усе, що тягнулося за нею з вулиці.

Тут вона могла не бути сильною. Не бути зручною. Не відповідати очікуванням.

Вона торкалася столів, паперу, інструментів повільно, ніби перевіряла пульс. Ранок завжди відкривав у ній щось нове — і водночас дуже старе. Спогади приходили не словами, а відчуттями: легкий тиск у грудях, тихе тепло, майже непомітна тривога.

Коли повз двері пройшов Тарас, вона відчула це раніше, ніж побачила. Повітря змінилося — стало щільнішим, наповненим. Їхні погляди зустрілися на мить. Без усмішок. Без пояснень.

Софія першою відвела очі. Не тому, що злякалася. Тому що не була готова дати цьому ім’я. Назви завжди зобов’язують. А вона ще не знала, чи готова нести цю відповідальність.

Серце відгукнулося теплом — легким, майже сором’язливим. Вона злилася на себе за це. І водночас не могла не помітити, як щось у ній м’яко послабилося, коли Тарас, уже відходячи, ледь помітно нахилив голову. Цей жест залишився з нею довше, ніж вона хотіла.

Лідія Семенівна вийшла з під’їзду важче, ніж учора. Сумка тиснула на руку, але вона не поспішала. Сіла на лавку, поправила пальто, подивилася навколо.

Вона бачила місто не очима — пам’яттю.
Кожен будинок для неї мав історію. Кожна вулиця — свій біль.

Колись тут було інакше. Гучніше. Страшніше. Вона пам’ятала сирени, крики, порожні вітрини. Пам’ятала, як люди боялися дивитися одне одному в очі. Тому зараз кожен дитячий сміх, кожен поспіх до школи здавався їй маленькою перемогою. Вона дивилася на перехожих і думала: ви навіть не уявляєте, як багато у вас є. І як легко це втратити.

Мирон ішов рівно, майже по лінії. Його хода була зібрана, як і він сам. Усередині давно не було хаосу — лише порядок, вистражданий і виставлений, мов стіни після пожежі. Він знав: варто розслабитися — і все повернеться. Тому не дозволяв собі слабкості.

Анна йшла до школи без навушників. Вона хотіла чути місто: уривки розмов, дзенькіт трамвая, кроки за спиною. Їй було важливо знати, що світ поруч реальний. Вона ловила себе на думці, що боїться звикнути до спокою.

Спокій завжди був тимчасовим.

Дарина сиділа біля вікна, крутила ручку між пальцями й дивилася вниз. Вона не знала, чого саме чекає, але відчувала — щось зсувається. Тиша була надто рівною, надто чистою. Вона не лякала, але насторожувала, як небо перед грозою.

Павло, Ілля та Ульяна йшли разом, але кожен — у своїй тиші.

Павло намагався триматися впевнено, хоча всередині все стискалося. Він боявся знову не прижитися, знову стати тим, кого не помічають. Кожне нове місто було для нього і шансом, і ризиком.

Ілля запам’ятовував повороти, будинки, дерева. Він боявся загубитися — не в місті, а в собі. Йому здавалося, що якщо знатиме дорогу, то зможе втримати внутрішній баланс.

Ульяна дивилася на світ широко розплющеними очима. Вона вірила, що тут можна почати спочатку. Навіть якщо ця віра була крихкою, вона трималася за неї з усіх сил.

У кав’ярні Олег протирав стійку, але думками був десь між обличчями за вікном. Він бачив, як Софія проходить повз. Як Тарас стоїть трохи далі. Він не знав їхньої історії, але відчував напругу — ту саму, що виникає між людьми, які ще не дозволили собі відчути, але вже не можуть це ігнорувати.

Біля парку Софія і Тарас знову зіткнулися — майже буквально. Плечі торкнулися.

На мить світ ніби зупинився.

— Пробач, — тихо сказав Тарас.

Софія кивнула. Вона не довіряла словам у такі моменти. Але коли він пішов, вона ще довго стояла, відчуваючи тепло там, де був дотик. Це тепло не зникало одразу. Воно осідало всередині, залишаючи слід.

День рухався далі — з роботою, розмовами, дрібними справами. Але кожен ніс у собі щось більше, ніж зовнішні рухи. Невидимі валізи спогадів, які несли мовчки.