Глава 6

                 Те, що залишається всередині

День уже давно вступив у свої права, але в місті ще зберігалася ранкова м’якість — та особлива тиша між справами, коли люди ніби вже живуть, але ще не встигли втомитися. Кропивницький дихав рівно, без поспіху, немов давав кожному шанс прожити цей день не навмання, а уважно.

Олег сидів у машині швидкої допомоги й дивився у вікно, не одразу усвідомлюючи, що світлофора перед ним уже давно немає. Замість нього — обличчя людей, уривки викликів, голоси, що залишаються в голові надовго.

Він працював тут не перший рік. Знав, як пахне страх. Знав, як виглядає надія — тиха, майже непомітна. Знав, що не кожен виклик закінчується словами «все буде добре».

Сьогоднішній день був відносно спокійний, і саме це насторожувало. У такі дні думки приходили без запрошення.

Він згадав, як учора не подзвонив матері. Просто не зміг. Втома не була фізичною — вона сиділа десь глибше, там, де накопичуються непроговорені речі.

— Ще один виклик, — сказав диспетчер.

Олег глибоко вдихнув. І знову став тим, ким мав бути.

У класі пахло крейдою, старими партами й трохи — осінню, яка вже торкалася вікон. Лідія Семенівна поправила окуляри й подивилася на учнів.

Вона викладала більше тридцяти років. Колись думала, що звикне. Але ні — кожен новий клас був як нова книга, де не знаєш, які сторінки виявляться найважливішими.

Сьогодні одна з учениць не піднімала очей. Лідія Семенівна це помітила.

— Анно, — м’яко сказала вона, — ти в порядку?

Анна кивнула. Але в цьому кивку було більше мовчання, ніж відповіді.

Лідія Семенівна нічого не сказала більше. Вона знала: іноді найкраща підтримка — це не тиснути. Просто бути поруч.

Анна сиділа за партою й рахувала хвилини до дзвінка. Її думки були не тут. Вони плуталися між страхом зробити помилку і бажанням, щоб хтось нарешті запитав по-справжньому, як вона.

Вона боялася майбутнього. Не через іспити — через невизначеність. Через відчуття, що всі знають, ким хочуть бути, а вона — ні.

Коли дзвінок пролунав, Анна не зітхнула з полегшенням. Вона просто зібрала зошити й подумала: може, колись я перестану боятися.

Мирон повертався з чергування. Запах диму досі тримався на формі, хоча пожежа була невеликою. Він ішов повільно, ніби намагаючись залишити роботу позаду, але вона йшла разом із ним.

Він любив свою справу. Але іноді ловив себе на думці, що боїться не вогню, а того моменту, коли може не встигнути.

Удома було тихо. Він сів на край ліжка й дозволив собі кілька хвилин нічого не робити. Просто сидіти. Просто дихати.

У тату-салоні грала тиха музика. Софія протирала робоче місце, уважно, майже з ніжністю. Для неї тату — це не прикраса. Це пам’ять. Рішення. Іноді — біль, який люди готові прийняти, щоб нести щось важливе на собі.

Сьогодні клієнтка довго мовчала.

— Можна запитати, — нарешті сказала вона, — а вам не страшно слухати чужі історії?

Софія посміхнулася.

— Страшно, — чесно відповіла вона. — Але ще страшніше не чути їх зовсім.

Тарас зняв рукавички й подивився на годинник. Робочий день ще не закінчився, але він уже відчував втому в плечах.

Він був стоматологом, але часто ставав ще й психологом. Люди приходили зі страхом, із соромом, із відкладеним болем.

Сьогодні маленький пацієнт плакав, і Тарас довго пояснював, що біль — не ворог. Що він минає.

І подумав: якби ж дорослі так само вірили.

Кирило переглядав матеріали справи. Не кримінальної — людської. Занадто багато дрібниць, які не складалися в картину, але не давали спокою.

Андрій зайшов мовчки.

— Думаєш про це ж? — запитав він.

Кирило кивнув.

— Люди часто приховують більше, ніж думають, — сказав Андрій. — Навіть від самих себе.

Вони сиділи мовчки кілька хвилин. У цій тиші було більше розуміння, ніж у словах.

Дарина вийшла з аудиторії з відчуттям, ніби зробила щось важливе, але ще не зрозуміла що. Данило проводжав студентів поглядом і думав, як мало часу у нього, щоб бути для них опорою.

Ярослав ішов поруч, нервово стискаючи рюкзак.

— Ти теж іноді боїшся, що не туди йдеш? — раптом спитав він.

Дарина усміхнулася.

— Постійно.

І їм обом стало трохи легше.

Інна забирала дітей із садка. Влада щось захоплено розповідала, Нікіта тримав її за руку.

Інна слухала, але водночас думала, як швидко вони ростуть. Як сильно вона боїться зробити щось не так. І як сильно любить.

Коли вони йшли додому, сонце вже хилилося до вечора.

І місто знову змінювалося.

Сонце повільно хилилося за горизонтом, заливаючи місто теплим золотавим світлом. Тіні довгими смугами лягали на асфальт, тротуари, дерева. Кропивницький змінювався: шум і кроки ранку вже відступили, залишилася м’яка, спокійна мелодія вечора.

Олег повертався додому після зміни, ще відчуваючи в тілі ритм сердець тих, кому допоміг. Йому хотілося пройти повз ті самі знайомі вулиці спокійно, без поспіху, просто відчуваючи вечір.

Лідія Семенівна сиділа на підвіконні, дивлячись на захід. У класі стало тихо, а вона подумки повторювала моменти дня, посмішки дітей, їхні запитання, маленькі перемоги і промахи.

Анна поверталася додому з книги в руках. Вона відчувала втому, але разом із нею прийшло тепло: день минув, вона вистояла, побачила, що дещо змогла зробити сама.

Мирон закрив пожежну частину і довго дивився на місто. Він відчував задоволення від того, що вогню сьогодні було мало, але ще сильніше — від того, що поруч були ті, хто розумів його, хто готовий підтримати, хто просто існує.

Софія закривала майстерню, протирала столи, перевіряла, чи нічого не залишилося. Тиша вечора давала їй відчуття завершеності: день прожито, історії прийнято, людей почуто.