Глава 4

                    Вечір, що тихо збирає день
 

Вечір у Кропивницькому приходив непомітно.
Не різко, не гучно – він просто повільно змінював світло.
Спершу ставало м’якше.
Потім тихіше.
А тоді місто ніби зітхало після довгого дня.
У вікнах запалювалися жовті квадрати світла. З балконів тягнувся запах свіжої вечері, у під’їздах чулися кроки сусідів, десь далеко гавкали собаки. Дороги ще пам’ятали денну метушню, але вже заспокоювалися, як річка після дощу.
Магазини зачиняли двері, кафе прибирали столи, трамваї рухалися повільніше, ніби й самі втомилися. Люди поверталися додому — кожен у свою маленьку фортецю, де можна було скинути з себе ролі, обов’язки і турботи.
Місто переходило у свій вечірній режим.
І в цьому режимі воно було особливо справжнім.
 

Олег
Олег вийшов зі зміни вже затемна. Ліхтарі на зупинках світили тьмяно, а асфальт віддавав тепло прожитого дня. Він ішов повільно, злегка опустивши плечі, ніби дозволяючи тілу нарешті розслабитися.
День був важкий.
Швидка не знає спокою.
Швидка пам’ятає все.
Олег бачив багато облич за ці кілька годин: переляканих, стомлених, надійливих, вдячних. І кожне з них залишало слід, навіть якщо він намагався не думати про це.
Інколи йому здавалося, що він носить із собою чужі страхи.
Що вони липнуть до нього, як пил до одягу.
У маршрутці він їхав мовчки, дивився у вікно, де пропливали знайомі вулиці. Люди навколо обговорювали дрібниці, а йому хотілося лише одного — тиші.
У квартирі його зустріла звична самотність.
Він кинув ключі на полицю, повільно роззувся, поставив чайник. З вікна тягнуло прохолодою, а місто за склом виглядало далеким і трохи чужим.
Олег сів на кухні з чашкою чаю і довго дивився в одну точку.
Йому не хотілося ні говорити, ні згадувати.
Тільки бути тут і зараз.
І в цьому простому «бути» було більше відпочинку, ніж у будь-якому сні.
 

Лідія Семенівна
У квартирі Лідії Семенівни вечір завжди пахнув чаєм із м’ятою та старими книгами.
Вона сиділа у своєму кріслі, перегортала сторінки зошитів, які перевіряла ще вдень. Звичка вчителя — доводити все до кінця, навіть якщо можна було б залишити на завтра.
За вікном сміялися підлітки.
Вона всміхнулася.
Колись і її учні так само стояли під цими вікнами, сміялися, поспішали кудись, жили своїм юним життям.
Її вечори були схожі один на одного, але в цьому була своя краса. Вона знала, де лежить кожна річ у квартирі, знала, які програми ввімкне по телевізору, які сторінки книги прочитає перед сном.
Їй уже не потрібно було доводити світу свою важливість.
Вона знала її і так.
Вечір для неї був часом спогадів.
Тихих. Теплих. Без жалю.
Іноді вона зупинялася біля вікна і довго дивилася на місто, що темніло, думаючи про те, скільки життів пройшло через її класи, скільки історій залишилося у пам’яті.
І це давало їй відчуття спокою.
Мирон
 

Мирон сидів на балконі у старому кріслі.
Він любив слухати вечірнє місто.
Десь проїжджала машина, десь грюкали двері, хтось гучно говорив телефоном. Для нього ці звуки були мов пульс Кропивницького.
Пожежник рідко дозволяє собі повну розслабленість. Навіть удома він завжди залишався трохи напоготові, ніби очікуючи невидимого виклику.
Його робота навчила одному: спокій ніколи не буває вічним.
Але сьогодні все було тихо.
Він повільно пив каву, вдихав прохолодне повітря і відчував, як день нарешті відпускає його.
Іноді найбільше щастя — це відсутність тривоги.
Мирон закрив очі й дозволив собі просто відпочити.
 

Кирило
Кирило повернувся додому пізно.
Детективна робота ніколи не закінчується рівно о шостій. Вона тягнеться слідом, як тінь, навіть коли закриті всі папки.
Він увімкнув настільну лампу, сів за стіл і ще раз переглянув записи.
Іноді відповіді ховалися в дрібницях: у слові, у даті, у випадковому збігу.
Йому здавалося, що правда завжди поруч — потрібно лише вміти її побачити.
За вікном місто повільно засинало.
Кирило любив ці години — коли можна спокійно думати, не відволікаючись на дзвінки і людей.
Для нього вечір був схожий на розмову з самим собою.
І він завжди намагався почути в ній щось важливе.
 

Анна
Анна лежала на ліжку з навушниками у вухах.
У кімнаті пахло теплим чаєм і свіжовипраною білизною. На столі лежали розкриті підручники, але думки були далеко від них.
Вона гортала стрічку в телефоні, відповідала на повідомлення подруг, сміялася з якихось дрібниць.
Її вечір був легким.
Майже безтурботним.
Вона ще не знала, яким складним інколи буває доросле життя.
Її турбували маленькі проблеми: контрольна, сварка з подругою, нове фото у соцмережах.
Але саме в цій легкості була її свобода.
Анна ще не знала, наскільки цінними бувають такі прості вечори.
 

Софія
Софія закрила майстерню останньою.
Вона завжди довго прибирала після роботи: розкладала інструменти, протирала поверхні, ніби прощалася з кожним предметом до завтра.
Її день складався з чужих історій, довірених їй у тиші.
Дорогою додому вона зайшла в маленьку кав’ярню, взяла чай із собою і довго йшла пішки, насолоджуючись повільністю вечора.
Софія любила цей час доби.
Коли не потрібно бути майстром.
Коли можна бути просто людиною.
Удома вона загорнулася в плед і дозволила собі нічого не робити.
І це «нічого» було найкращим відпочинком.
 

Тарас
Тарас звик до порядку в усьому.
Його вечори завжди проходили за однаковим сценарієм: перевірка записів, коротка прогулянка, вечеря, підготовка до наступного дня.
Він любив стабільність.
Для нього вечір — це час логіки і спокою. Час, коли все має стояти на своїх місцях.
У вікні його квартири довго горіло світло — він ніколи не лягав спати, поки не переконається, що все готове до нового ранку.