Розділ 14 Чорна ріка

Мара прокинулася від того, що хтось назвав її ім’я.

Не голосно.

Ледь чутно.

— Маро.

Вона розплющила очі.

Кімната в обсерваторії була сіра від ранкового напівсвітла. Свічка на столі давно згасла. Аґата ще спала, обійнявши годинник батька. Тео сидів біля дверей, притулившись потилицею до стіни.

Його очі були заплющені.

Він теж спав.

Мара прислухалася.

— Маро.

Голос долинув з-за стіни.

Вона завмерла.

Не мамин.

Не Северина.

Її власний.

Такий самий, як у дзеркалах.

Мара повільно повернула голову до шафи. Її дверцят не було, але в глибині темної дерев’яної ніші щось блищало.

Уламок лінзи.

Маленький, гострий, не більший за долоню.

Він відбивав її обличчя.

У відображенні Мара сиділа на ліжку й дивилася на себе. Але її очі були чорні, а губи усміхалися.

 — Він забуде тебе, — прошепотіла інша Мара.  
 — І тоді тобі буде легше.

Мара різко зістрибнула з ліжка.

Тео прокинувся миттєво.

— Що сталося?

— Нічого.

Він глянув у той бік, куди вона дивилася.

Уламок лежав нерухомо.

Звичайний шматок скла.

— Маро.

Вона провела долонею по обличчю.

— Я бачила себе.

Тео не став питати: *у дзеркалі?* Він і так знав.

— Що воно сказало?

Мара вагалася.

Потім відповіла:

— Що ти забудеш мене.

Тео опустив погляд.

— Ну, в одному воно точно оригінальне.

— Тео…

— Я не кажу, що це правда. Просто… це не найскладніше, що може зі мною статися.

Він говорив рівно. Але Мара бачила, як напружилися його плечі.

Вона хотіла сісти поруч. Сказати щось правильне. Щось таке, що могло б зупинити страх.

Та в двері тихо постукали.

Три рівні удари.

Усі троє завмерли.

Аґата розплющила очі.

— Це Орест? — пошепки спитала вона.

Тео вже тримав у руці свій ключ-свисток.

— Не знаю.

Стук повторився.

— Відчинено, — сказав Орест із коридору. — І якщо ви не хочете, щоб ріка забрала вас до припливу, раджу поквапитися.

Тео опустив ключ.

— У нього жахливе відчуття часу.

— У нього жахливе відчуття всього, — сказала Аґата.

Мара швидко зібрала речі. Мамин ніж, карту, мотузку з намистинами, медальйон. Вона ледь не взяла уламок лінзи, але зупинилася.

Потім загорнула його в тканину й поклала до кишені.

Не тому, що хотіла.

А тому, що боялася залишити.

***

Чорна ріка лежала на іншому боці Нижнього Лемара.

Щоб дістатися туди, вони спустилися з пагорба обсерваторії кам’яними сходами, які йшли не вниз, а вперед і вбік, постійно змінюючи напрямок. Орест ішов попереду, постукуючи тростиною.

Тео тримався трохи осторонь.

Після ночі він був тихіший, ніж зазвичай.

Мара теж не знала, що сказати.

Вона пам’ятала його пальці під дверима. Пам’ятала, як він сказав, що нагадає їй, якщо вона забуде. Це було маленьке, майже непомітне обіцяння.

Але відображення в уламку лінзи прошепотіло інше.

*Він забуде тебе.*

Мара ненавиділа те, що ця думка оселилася в ній.

— Ти знову мовчиш, — сказала Аґата, коли вони спускалися вузьким кам’яним мостом.

— Я думаю, — відповіла Мара.

— Це небезпечно.

— Ти вчора дружила з механічним павуком, який ледь не підірвав Будинок №17.

— Він не дружив. Він просто правильно виконав завдання.

— Це майже те саме.

Аґата ледь усміхнулася.

Тео почув їх і теж скривив губи в подобі усмішки.

Мара відчула полегшення.

Крихітне.

Але справжнє.

Та воно зникло, коли вони побачили ріку.

Чорна ріка не була схожа на ріку спогадів.

У ній не було світла.

Вона текла широким руслом між високими скелями. Вода була густою, темною, майже нерухомою. Її поверхня не відбивала ні каміння, ні ліхтарів, ні людей.

Вона не відбивала нічого.

Над нею стояв холод.

Такий глибокий, що Мара відчула його навіть крізь плащ.

На березі був маленький човен.

Дерев’яний, старий, із чорними веслами. У ньому сидів чоловік у каптурі.

Мара подумала, що це перевізник.

Потім чоловік підняв голову, і вона зрозуміла, що в нього немає обличчя.

Лише гладка темрява.

— Це Тінь? — спитала вона.

— Ні, — відповів Орест. — Це човняр.

— У чому різниця?

— Він бере лише тих, хто сам сідає в човен.

Тео глянув на нього.

— Це мало заспокоїти?

— Ні.

Човняр простягнув руку.

У його долоні лежала маленька біла монета.

Орест витягнув із кишені чотири такі самі.

— Плата, — сказав він.

— За що? — спитала Аґата.

— За те, щоб ріка не взяла більше, ніж повинна.

Тео взяв монету, роздивився її.

На одному боці було вигравірувано око. На іншому — порожнє коло.

— І що саме вона бере?

Орест подивився на чорну воду.

— Те, що ти не тримаєш достатньо міцно.

Мара відчула, як холоднішає в пальцях.

Вона торкнулася мотузки на зап’ясті.

Мара. Донька Еліани. Любить годинники. Пам’ятає.

Тео помітив цей рух.

Нічого не сказав.

Лише витягнув із кишені шматок червоної нитки й обв’язав ним зап’ястя. Потім другий кінець простягнув Марі.

— Що це? — спитала вона.

— Дурна пересторога.

— Від чого?

— Від того, щоб ми не загубилися по дорозі.

Мара взяла нитку.

Він обв’язав її навколо її зап’ястя й зав’язав вузол.

Його пальці ковзнули по її шкірі.

Це тривало мить.

Але Мара відчула це занадто виразно.

— А я? — спитала Аґата.

Тео дістав ще одну нитку.

— Ти теж. Але не кажи нікому, що я турботливий.

— Це буде складно, — серйозно відповіла Аґата. — Я вмію зберігати таємниці, але не вмію брехати.

Тео закотив очі.

Орест уже сідав у човен.

— Якщо закінчили створювати драматичні вузли, час іти.

***

Вони сіли в човен.

Орест — на носі. Аґата поруч із ним, міцно тримаючи клітку з механічним птахом. Мара і Тео — ближче до корми. Човняр сидів спереду, але не торкався весел.