Розділ 13 Дзеркальна хвороба

Після того як плід розбився, Мара перестала довіряти відображенням.

Спершу це було майже непомітно.

У блискучій поверхні металевої арки вона побачила себе не такою, як була: обличчя здавалося старшим, а під очима темніли тіні, яких Мара не мала. У воді з тонкого жолоба, що тягнувся вздовж стежки, її відображення усміхнулося на мить раніше, ніж усміхнулася вона.

Потім усе стало гірше.

Коли вони вийшли із Саду непрожитих життів, Орест повів їх до покинутої обсерваторії. Дорога пролягала через кам’яні пагорби Нижнього Лемара, де в повітрі плавали уламки старих мостів, а з темних проваль долинали голоси, яких краще було не слухати.

Мара йшла мовчки.

Перед її очима досі стояв Тео.

Його тіло на даху.

Чорна тінь за спиною.

Вона знала слова Ореста. *Можливе майбутнє, не пророцтво.*

Але пам’ять не працювала як логіка.

Пам’ять не казала: «Цього може не статися».

Вона казала: «Ти вже бачила, як це буде».

Тео йшов поруч, трохи попереду. Він не дивився на Мару, але вона помічала кожен його рух. Як він поправляє ремінець сумки. Як раз у раз торкається кишені, де лежав ключ-свисток. Як озирається на темні проходи, шукаючи небезпеку.

Він був живий.

Зараз.

Цього мало б вистачити.

Та коли вони проходили повз гладку чорну стіну, Мара побачила у відображенні, як Тео падає.

Не йде.

Не дихає.

Падає.

Вона різко зупинилася.

— Маро? — спитала Аґата.

Мара не відповіла.

У чорній стіні відбивалася не стежка, не Орест попереду, не Аґата з кліткою, не Тео.

Там була вежа Старого Архіву.

А перед нею стояла Мара.

У білій гладкій масці.

Її руки були чорні до ліктів.

За її спиною на колінах стояли люди без облич.

Відображення повернуло голову.

Хоча Мара в реальності не рухалася.

І прошепотіло:

> — Ти не врятуєш його.

— Маро! — різкіше покликала Аґата.

Мара відсахнулася від стіни.

Відображення зникло.

Тео вже стояв перед нею.

— Що сталося?

— Нічого.

— Це неправда.

— Я сказала, нічого.

Він хотів щось відповісти, але Орест озвався попереду:

— Не дивіться в гладкі поверхні.

Мара глянула на нього.

— Чому?

— Бо Сад залишив на тобі пил.

— Я не торкалася плоду.

— Не обов’язково торкатися, щоб щось торкнулося тебе.

Орест не зупинявся.

— Що це означає? — спитала Аґата.

— Дзеркальна хвороба.

Тео тихо вилаявся.

Мара не зрозуміла.

— Це хвороба?

— Ні, — сказав Орест. — Це стан, у якому відображення перестають показувати, ким ти є, і починають показувати, ким ти боїшся стати.

— Як її позбутися? — запитала Мара.

Орест мовчав.

— Як? — повторила вона.

— Не давати відображенням того, чого вони хочуть.

— А чого вони хочуть?

Сліпий картограф зупинився.

Вітер ворухнув його білим волоссям.

— Щоб ти повірила їм більше, ніж собі.

***

Обсерваторія стояла на краю Нижнього Лемара, на високому пагорбі над рікою спогадів.

Колись, мабуть, вона була красивою.

Її круглий купол із темного скла височів над містом. Уздовж стін ішли кам’яні балкони, а на подвір’ї стояли статуї людей, які дивилися в небо. Тепер більшість статуй не мала голів, купол тріснув, а двері заросли чорними лозами.

На них висіла іржава табличка:

БСЕРВАТОРІЯ СІМНАДЦЯТИ НЕБ

— Сімнадцяти? — спитала Аґата.

— Колись над Лемаром було більше неба, ніж одне, — відповів Орест.

— І де вони тепер?

— Забуті.

Тео глянув на Мару.

— Це місце безпечне?

Орест усміхнувся втомлено.

— У Нижньому Лемарі немає безпечних місць. Але тут принаймні немає дзеркал.

Він штовхнув двері.

Вони відчинилися з протяжним скрипом.

Усередині пахло пилом, холодним каменем і старим деревом. У центрі великого круглого залу стояв телескоп. Він був заввишки з будинок, зроблений із потемнілої латуні та чорного скла. Його труба була спрямована в пролом купола.

Але замість неба над ним виднілися перевернуті будинки Нижнього Лемара.

Уздовж стін стояли книжкові шафи, поламані стільці, скрині й старі прилади. На підлозі лежали уламки зіркових карт.

Мара відчула полегшення.

Тут справді не було дзеркал.

Але коли вона пройшла повз велику поліровану лінзу телескопа, то побачила себе.

Не таку, як зараз.

Маленьку.

Їй було вісім. Вона сиділа на підлозі в кімнаті мами, притиснувши до грудей синю ковдру. У дверях стояв Северин і говорив щось, чого вона тоді не розуміла.

У відображенні маленька Мара підняла голову.

Її очі були чорними.

— Ти забула, — сказала вона.

Мара різко відвернулася.

Тео це помітив.

— Тут усе-таки є дзеркала, — сказав він.

— Це не дзеркало, — відповів Орест. — Це лінза.

— Дуже переконлива різниця.

— Розбий її, якщо хочеш.

Тео не вагався.

Він схопив із підлоги важкий кам’яний уламок і жбурнув у лінзу.

Скло тріснуло.

Звук пройшов обсерваторією різко й високо.

Потім лінза розсипалася на десятки шматків.

У кожному уламку на підлозі Мара побачила інше відображення себе.

Мара в білій масці.

Мара без обличчя.

Мара з чорними руками.

Мара, яка стоїть над тілом Тео.

Мара, яка тримає маму за руку.

Мара, яка усміхається так, ніби ніколи нікого не втрачала.

Усі відображення одночасно розплющили очі.

— Ти не врятуєш його, — прошепотіли вони.

— Ти вже її втратила.

— Ти станеш як вона.

— Ти віддаси їх усіх.

Мара затулила вуха.

Тео ступив між нею й уламками.

— Замовкніть, — сказав він.

Шепіт став голоснішим.

— Ти не маєш імені.

— Ти не знаєш, ким був.

— Вона забуде тебе.

Тео зблід.

Він ударив найближчий уламок підбором черевика.

Скло розлетілося на дрібні блискітки.

Шепіт не зник.

Він долинав із кожної порошинки.