Розділ 12 Сад непрожитих життів

Ліхтарі шепотіли:

 — Астер.  
 — Астер.  
 — Астер.

Це ім’я котилося Кварталом Стертих, переходило від одного ліхтаря до іншого, лунало в ріці спогадів, дряпало стіни будинків.

Тео сидів на краю даху, притискаючи закривавлену долоню до носа.

Мара не знала, що робити.

Вона хотіла стерти ім’я зі стіни. Затулити йому вуха. Сказати, що це лише слово, що воно нічого не змінює.

Але сама не вірила в це.

У Нижньому Лемарі слова могли відчиняти двері. Імена були якорями. Спогади текли ріками.

Тут ніщо не було лише чимось.

— Тео, — тихо сказала вона.

Він не відповів.

Знизу рипнули двері будинку Мікеля.

На вулицю вийшов Орест.

Сліпий картограф був у тому самому сірому пальті, але тепер у його руках була довга тростина з кістяною ручкою. Він підняв голову, ніби слухав не голоси ліхтарів, а тишу між ними.

— Злазьте, — сказав він.

— Ви чули? — спитала Мара.

— Чув.

— Це його справжнє ім’я?

Орест не відповів одразу.

— Можливо.

— «Можливо» — це все, що ви можете сказати?

— Ні. Але зараз це все, що я скажу.

Тео різко засміявся.

Сміх був тихий і зовсім не веселий.

— Звісно, — сказав він. — Усі щось знають. Просто ніхто не вважає, що я заслуговую це почути.

Орест повернув до нього обличчя.

— Ім’я не завжди повертається разом із правдою.

— А іноді?

— Іноді повертається з боргом.

Тео підвівся.

— Чудово. Тоді я, мабуть, маю дякувати.

— Тео, — сказала Мара.

Він глянув на неї.

Його сірі очі були темніші, ніж зазвичай.

— Не треба, — тихо сказав він. — Не кажи, що це нічого не означає. Тут усе щось означає.

Він спустився до горища першим.

Мара залишилася на даху ще на секунду.

На стіні чорні літери повільно розтікалися вниз.

**АСТЕР.**

Вона торкнулася пальцями мотузки на зап’ясті.

*Мара. Донька Еліани. Любить годинники. Пам’ятає.*

І раптом уперше подумала: а що, як навіть пам’ять не завжди рятує?

***

До ранку ніхто не спав.

Ліхтарі перестали шепотіти ім’я Тео лише перед самим «світанком» — хоча в Нижньому Лемарі світанок не мав ані сонця, ані кольору. Просто темрява над перевернутими дахами повільно стала сірою, а ріка спогадів засвітилася блідіше.

Мікель піднявся на горище, коли вони вже сиділи внизу на кухні.

Він нічого не питав про кров на обличчі Тео. Нічого не питав про чорний напис на стіні будинку.

Лише поставив на стіл чайник і чотири чашки.

— У мене є правило, — сказав він.

Тео похмуро підняв очі.

— Ще одне?

— Не приймати рішень після ночі, коли хтось назвав тебе по імені.

— І що, воно допомагає?

— Ні. Але хоча б не дає наробити ще гіршого.

Тео опустив погляд.

Мара дивилася, як Мікель наливає чай. Його руки трохи тремтіли. На зап’ясті під рукавом виднівся дерев’яний браслет із намистинами.

На кожній — слова, що тримали його в цьому світі.

Мікель помітив її погляд.

— Усі думають, що найбільше бояться забути інших, — сказав він. — Але насправді страшніше прокинутися й не знати, чиїм голосом ти говориш.

Аґата міцніше стиснула чашку.

— Ви часто таке відчуваєте?

— Щоранку.

Мара не знала, що відповісти.

На порозі з’явився Орест.

Він тримав нову карту. Цього разу вона була намальована на тонкому темному полотні. Лінії на ній мерехтіли сріблом.

— Час іти, — сказав він.

Тео навіть не глянув на нього.

— Куди?

— У Сад непрожитих життів.

Мара підвела голову.

— Чому туди?

— Бо це єдиний шлях до старого водогону, що веде ближче до Серцевини.

— Учора ви казали, що нам не можна до Серцевини.

— Учора ви не знали, що ім’я Астера вже прокинулося.

Тео різко встав.

Стілець скрипнув по підлозі.

— Не називайте мене так.

Орест не змінив виразу обличчя.

— Я не знаю, чи це твоє ім’я. Але знаю, що Місто його почуло. А коли Місто чує те, що колись забрало, воно починає шукати.

— Що воно шукатиме? — спитала Мара.

Орест повернувся до неї.

— Вас.

Тиша в кухні стала важкою.

— Якщо ми залишимося тут, — продовжив він, — Квартал Стертих постраждає першим. Ім’я, що повертається, завжди тягне за собою тих, кого вже майже забули.

Мікель повільно опустив чашку.

— Ви маєте піти, — сказав він.

Мара глянула на нього.

— Ми не хочемо наражати вас на небезпеку.

— Небезпека вже тут, дитино. Але ми знаємо, як із нею жити. А ви — ні.

Його голос був добрим, але твердим.

Мара кивнула.

Вона розуміла.

У Кварталі Стертих люди виживали не тому, що були в безпеці. Вони виживали тому, що щодня пам’ятали: безпека може закінчитися за одну ніч.

— Ми підемо, — сказала вона.

Тео мовчав.

Аґата підвелася й поправила пояс із інструментами.

— Коли?

— Зараз, — відповів Орест.

***

Сад непрожитих життів лежав за рікою.

Щоб дістатися до нього, Орест повів їх мостом, який на вигляд був зроблений із прозорого скла. Під ногами текла ріка спогадів, але на середині мосту Мара побачила у воді себе.

Не відображення.

Іншу себе.

Старшу. У чорному пальті. Вона стояла біля вежі Архіву й тримала в руках білу маску.

Мара зупинилася.

— Не дивись вниз, — сказав Тео.

Його голос звучав сухо.

Він ішов попереду й не обертався.

— Це я, — сказала Мара.

— Ні. Це те, ким ти могла б бути.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ріка любить показувати людям, що вони хочуть або бояться побачити.

Мара відірвала погляд від води.

За мостом починалися високі залізні ворота. За ними росли дерева.

На перший погляд вони здавалися звичайними: тонкі стовбури, темне листя, бліді квіти. Але що ближче підходили герої, то ясніше Мара бачила — на гілках росли не плоди.

Там висіли маленькі прозорі сфери.

Сотні. Тисячі.

Вони світилися зсередини, кожна — іншим кольором: золотим, синім, рожевим, зеленим, темно-фіолетовим. Усередині кульок рухалися крихітні постаті.