Розділ 11 Дім, де не можна називати себе

— Ні, — прошепотіла Мара.

Літери на срібній пластинці бліднули просто під її пальцями.

ЕЛІАНА ВІРСЬКА

Спершу зникла остання літера.

Потім передостання.

Мара відчула паніку — гостру, безглузду, таку сильну, що вона майже не могла думати. Вона притиснула долоню до пластинки, ніби могла втримати ім’я теплом власної шкіри.

— Мамо, — сказала вона.

Нічого.

Вона ковтнула повітря.

— Еліана Вірська.

Метал під пальцями тремтів.

— Еліана Вірська, — повторила Мара голосніше. — Ти моя мама. Ти любиш м’ятний чай і не вмієш шити рівні шви. Ти співала мені колискову, коли я не могла заснути. Ти казала, що ніколи не можна брехати тим, кого любиш, навіть якщо правда страшна.

Літери перестали зникати.

Мара затамувала подих.

На холодному сріблі знову проступила остання буква.

Потім ще одна.

Ім’я повернулося.

Не так чітко, як раніше. Воно стало тоншим, блідішим, наче подряпина на старому дзеркалі.

Але лишилося.

За спиною Мари хтось видихнув.

Вона обернулася.

Біля стіни стояли мешканці Кварталу Стертих. Мікель-Швець, літня жінка з пекарні, двоє дітей із табличками на шиях. Вони мовчки дивилися на неї.

— Ти повернула ім’я, — сказав Мікель.

— Я лише… згадала її.

— Це не «лише».

Орест стояв трохи осторонь. Його сліпе обличчя не виражало нічого, але пальці на руків’ї тростини стиснулися.

— Ти не повинна була цього робити, — сказав він.

Мара підвелася.

— Чому?

— Бо тепер Місто знає, що ти вмієш тримати те, що воно забирає.

— Воно вже знає моє ім’я.

— І тепер воно знає більше.

Тео став поруч із нею.

— Вона не могла просто дивитися, як ім’я її матері зникає.

— Саме так починаються катастрофи, хлопче, — відповів Орест. — Коли люди думають, що любов дає їм право порушувати правила.

— А вона не дає? — тихо спитала Мара.

Старий не відповів.

Його мовчання було гіршим за будь-яку відповідь.

Над Кварталом повільно темнішало.

Мара підняла голову.

Вона не бачила неба — над Нижнім Лемаром висіли перевернуті будинки й далекі кам’яні склепіння. Але світло між ними змінилося. Срібляста ріка спогадів потемніла. Ліхтарі з людськими голосами почали горіти яскравіше.

Мікель різко обернувся до вузької вулиці.

— Сонце сідає, — сказав він.

— Тут же немає сонця, — пробурмотіла Аґата.

— Є речі, які відбуваються незалежно від того, чи бачиш ти їх, — відповів Мікель.

Літня жінка з пекарні вже поспішала до дверей.

— Усім додому! — гукнула вона. — Закрити вікна, запалити свічки! І ніяких імен після дзвону!

На вулиці почався рух.

Діти кинули крейду й побігли до будинків. Люди знімали з дверей таблички з іменами та перевертали їх гладким боком назовні. Хтось зачиняв ставні. Хтось запалював ліхтарі, але накривав їх темною тканиною, щоб голоси всередині не було чути.

— Чому вони ховають імена? — спитала Мара.

— Бо вночі Місто слухає краще, — сказав Орест. — А тут, унизу, воно завжди голодне.

Він повернувся до них.

— Ви залишитеся у Кварталі до ранку.

— Ми не можемо, — сказала Мара. — Ми маємо знайти мою маму.

— І знайдете. Якщо не дасте себе з’їсти в першу ж ніч.

— Я не думаю, що…

— Це не метафора.

Тео глянув на темні провулки.

— У нього є рація.

— Дивно чути це від тебе, — сказала Мара.

— Звикай. Я можу бути розумним один раз на добу.

— Тоді ти вже витратив цей раз.

— Невдячна.

Орест стукнув тростиною по каменю.

— Мікелю, дай їм кімнату.

Швець невдоволено насупився.

— У мене маленький дім.

— У тебе є горище.

— Там протікає дах.

— Вони не розчиняться від води.

Мікель подивився на Мару, Тео й Аґату.

Його погляд затримався на медальйоні Мари, на клітці з механічним птахом, на Тео, який тримав руки в кишенях, і нарешті — на годиннику батька Аґати.

— До ранку, — сказав він. — І тільки тому, що Орест просить.

— Дякуємо, — тихо відповіла Мара.

Мікель ніби здивувався, що вона подякувала.

Потім кивнув у бік вузького будинку з синіми дверима.

— За мною. І не говоріть голосно.

***

Дім Мікеля був маленький, але теплий.

На першому поверсі містилася майстерня. Уздовж стін висіли черевики: великі й маленькі, старі й нові, святкові, робочі, дитячі. Деякі були підписані іменами на підошвах. Інші мали прикріплені записки.

ПРАВИЙ ЧЕРЕВИК ДЛЯ ЧОЛОВІКА, ЯКОГО ЗВАЛИ ЛЕОН.
НЕ ВИКИДАТИ. ДРУЖИНА МОЖЕ ПОВЕРНУТИСЯ.
МІРА ЛЮБИТЬ ЧЕРВОНІ ШНУРКИ.

На другому поверсі були дві кімнати, крихітна кухня та сходи на горище.

Мікель поставив на стіл чайник.

— Тут є правило, — сказав він.

— Ми чули, — відповів Тео. — Не називати імена після заходу.

— Не просто не називати. Не відповідати на них. Не вимовляти їх навіть подумки, якщо почуєте голос за дверима.

Мара насупилася.

— Як можна не думати про своє ім’я?

Мікель подивився на неї сумно.

— Неможливо. Тому й небезпечно.

Він дістав із шафи три тонкі мотузки з маленькими дерев’яними намистинами.

— Надягніть на зап’ястя.

Аґата взяла одну.

— Що це?

— Лічильники.

— Чого?

— Себе.

Мікель показав на намистини.

— Якщо вночі ти прокинешся і не будеш певен, хто ти, проведи пальцями по них. На кожній написано щось про тебе.

Мара уважно придивилася.

На першій намистині було викарбувано: **МАРА.**  
На другій: ДОНЬКА ЕЛІАНИ.
На третій: ЛЮБИТЬ ГОДИННИКИ.
На четвертій: ПАМ’ЯТАЄ.

Їй стало важко дихати.

— Ви зробили це для нас? — спитала вона.

— Орест передав мені ваші імена, щойно ви прийшли.

Тео різко підняв голову.

— Він передав?

Мікель кивнув.

— Це його спосіб захистити вас.

— Або його спосіб зробити так, щоб усьому Кварталу було легше нас знайти, — сказав Тео.

— Не говори так про Ореста, — тихо відповів Мікель. — Він багато разів рятував людей.