Розділ 10 Нижній Лемар

 — Вона повернулася.

Сотні голосів повторили це одночасно.

Тихо.

Без радості.

Без злості.

Саме тому Мара відчула, як по спині пробіг холод.

На платформі повільно відчинялися двері вагонів. Люди виходили назовні один за одним: старий із сивою бородою, дівчина в бальній сукні, маленький хлопчик у занадто великому пальті, жінка з обручкою на пальці.

Усі дивилися на Мару.

Ніхто не моргав.

Тео став трохи попереду неї.

— Хто «вона»? — тихо спитав він.

Орест не відповів.

Його пальці судомно шукали щось на столі, ковзали між картами, перами, чашками з чорнилом. Нарешті він схопив маленький срібний дзвіночок.

— Не рухайтеся, — сказав він.

— Це ваш звичайний спосіб починати пояснення? — прошепотіла Аґата.

— Якщо ви хочете пояснення, спершу не помріть.

Перші пасажири вже ступили на платформу.

Їхні рухи були повільні, майже сонні. Але Мара бачила, що це не звичайні люди, які прокинулися після довгої подорожі. Їхні тіні тягнулися до рейок тонкими чорними смугами. Від їхніх пальців на підлозі лишалися мокрі сліди, хоча всі вони були сухі.

Маленький хлопчик у великому пальті усміхнувся.

— Ти повернулася, — сказав він голосом, який був не дитячим.

— Я нікуди не йшла, — відповіла Мара, сама не знаючи навіщо.

Хлопчик нахилив голову.

— Ти завжди так кажеш.

Орест різко смикнув її за рукав.

— Не розмовляй із ними.

— Ви могли сказати це раніше.

— Я кажу зараз.

Він підняв срібний дзвіночок і вдарив по ньому нігтем.

Звук був майже нечутний.

Але станція відповіла.

Усі лампи під стелею одночасно погасли.

У темряві щось велике прокотилося під рейками. Не потяг. Щось глибше й важче. Платформа здригнулася.

Пасажири завмерли.

Потім кожен із них одночасно повернув голову в бік чорного тунелю.

Звідти долинув інший звук.

Дихання.

Довге.

Повільне.

Надто велике, щоб належати людині.

— Зараз, — сказав Орест.

Тео не став питати.

Він схопив Мару за руку. Аґата — другу руку Мари. Орест крутнув ручку на краю свого столу, і вся стіна за ним від’їхала вбік.

За нею відкрився вузький прохід.

— Туди! — наказав старий.

Вони влетіли в темряву саме тоді, коли на платформі знову загорілося світло.

Мара встигла обернутися.

Усі пасажири вже стояли на коліях.

Вони трималися за руки.

І дивилися не на неї.

У темний тунель, звідки повільно наближалося щось, чого вона не могла розгледіти.

Стіна за ними зачинилася.

***

Прохід був низький і вузький.

Мара бігла майже зігнувшись, раз у раз вдаряючись плечем об вологий камінь. Тео не відпускав її руки. Попереду рухався Орест, хоча Мара досі не розуміла, як сліпий старий так упевнено знаходить дорогу в цілковитій темряві.

У нього не було ліхтаря.

Лише маленька лампа на поясі, яку він не запалював.

Зате він весь час тихо наспівував щось без слів.

Коротку мелодію з чотирьох нот.

Камені навколо ніби відповідали йому: десь клацало, десь відсувалася плитка, десь темрява попереду ставала трохи світлішою.

— Хто це були? — видихнула Мара.

— Не зараз.

— Вони назвали мене…

— Я чув.

— Тоді поясніть!

Орест різко зупинився.

Тео мало не врізався в нього.

— Якщо я поясню все одразу, — сказав старий, — ти не почуєш найважливішого. А якщо я витрачу ще хвилину, вони знайдуть нас.

— Хто «вони»?

Орест повернув до неї сліпе обличчя.

— Ті, кому сняться твої сни.

У Мари перехопило подих.

Потім Орест рушив далі.

І їй не лишилося нічого іншого, як бігти за ним.

Нарешті прохід закінчився.

Вони вийшли до старих металевих дверей, на яких не було ручки. Лише круглий отвір посередині, схожий на зіницю.

Орест витягнув із кишені маленьку пляшечку з чорнилом.

— Заплющте очі, — сказав він.

— Чому? — спитав Тео.

— Бо двері люблять запам’ятовувати обличчя.

— Це жахлива властивість для дверей.

— Тому я й кажу заплющити.

Мара заплющила очі.

Почула, як Орест відкорковує пляшечку. Відчувся дивний запах — дим, мокра трава, яблука, стара шерсть, сонячне світло.

Спогади.

Чорнило зі спогадів.

Старий щось намалював на дверях. Мара чула, як перо дряпає метал.

Потім отвір посередині дверей тихо зітхнув.

І двері відчинилися.

— Тепер можете дивитися, — сказав Орест.

Мара розплющила очі.

І зрозуміла, що стоїть під містом.

По-справжньому під ним.

***

Нижній Лемар був неможливим.

Мара бачила це одразу.

Над ними — далеко, так далеко, що вона не могла розгледіти стелі, — висіли будинки. Не стояли на землі, а саме висіли: вниз дахами, вікнами до темряви. З їхніх димарів спадали тонкі струмені диму, що не розсіювалися, а пливли вниз, до вулиць.

Вулиці теж були не такими, якими мали бути.

Одні йшли прямо, але раптово підіймалися вертикально на стіну. Інші обривалися в чорних проваллях. Над вузькими площами висіли перевернуті мости, а в повітрі між ними плавали човни без весел.

Крізь місто текли ріки.

Не водяні.

У широкому руслі під їхніми ногами рухалася сріблясто-золота рідина. Вона світилася зсередини, і в її течії миготіли картини: маленька дівчинка ловить сніг язиком; солдат обіймає брата перед від’їздом; жінка сміється, танцюючи босоніж на кухні; хтось цілує чиюсь руку на лікарняному ліжку.

Ріка була зроблена зі спогадів.

Мара дивилася на неї й відчувала, як у грудях щось стискається.

На вулицях стояли ліхтарі.

Усередині кожного горів не вогонь, а голос.

Один ліхтар сміявся дитячим сміхом.

Інший тихо наспівував пісню.

Третій шепотів:

 — Не забудь купити хліба.  
 — Не забудь купити хліба.  
 — Не забудь…

Мара відвернулася.

— Це… все вкрадене? — спитала вона.

Орест стояв поруч, опустивши руку на кам’яний поручень.