Розділ 9 Станція Останніх Снів

Тік.

Тік.

Тік.

Годинник у руках Аґати йшов назад.

Його стрілки повільно рухалися проти часу, а з темряви тунелю їм відповідав такий самий ритм. Не відлуння — ніби десь далеко, під каменем, працював інший, велетенський годинниковий механізм.

Мара підвелася першою.

Коліна тремтіли після падіння. Долоні боліли — шкіра на них була обдерта, в кількох місцях проступила кров. Вона витерла руки об плащ і підійшла ближче до рейок.

Тунель тягнувся в обидва боки.

Ліворуч темрява була густою, майже чорною. Праворуч, далеко-далеко, мерехтіло слабке жовте світло.

— Це звідти, — сказала Аґата.

— Що саме? — спитав Тео.

— Тікання.

Він нахилив голову.

— Я нічого не чую.

— Бо ти слухаєш не те, — відповіла вона.

Тео глянув на неї.

— Ти завжди так говориш?

— Лише коли люди не розуміють очевидного.

Мара ледь усміхнулася.

Після Будинку №17 ця маленька суперечка здавалася майже нормальною. Наче вони були просто трьома підлітками, які заблукали в старому тунелі, а не людьми, за якими полювали Тіні й саме Місто.

Але тоді з темряви долинув звук.

Довгий, низький свист.

Він пройшов крізь кам’яні стіни, крізь рейки, крізь кістки. Повітря навколо здригнулося.

Тео різко відступив від колії.

— Потяг, — сказав він.

— Тут? — спитала Мара.

— На станціях зазвичай бувають потяги, — відповів він. — Але я не думаю, що нам сподобається цей.

Аґата підняла синій ліхтарик вище.

Світло вихопило зі стіни старий напис, майже стертий часом:

## **ПАСАЖИРАМ ЗАБОРОНЕНО ПЕРЕШКОДЖАТИ СНУ.**

Під ним, дрібнішими літерами:

ПАСАЖИРИ, ЯКІ ПРОКИНУЛИСЯ, НЕ ПОВИННІ ПАМ’ЯТАТИ ДОРОГУ НАЗАД.

Мара прочитала обидва рядки двічі.

— Це не схоже на звичайну станцію.

— Ти сьогодні бачила щось звичайне? — спитав Тео.

— Тебе, наприклад.

Він глянув на неї, трохи здивовано.

— Це образливо.

— Я мала на увазі, що ти виглядаєш звичайно.

— Ще гірше.

— Ідемо, — сказала Аґата, не звертаючи на них уваги.

Вона рушила до жовтого світла.

Тео зітхнув.

— Чомусь я починаю думати, що ти дві — це моя персональна кара.

— Ти можеш повернутися, — сказала Мара.

— Ні, не можу.

— Чому?

Він не відповів.

Лише пішов за Аґатою.

***

Станція Останніх Снів була величезною.

Коли тунель нарешті розширився й вивів їх на платформу, Мара зупинилася так різко, що Тео мало не врізався їй у спину.

Над ними височіла склепінчаста стеля, загублена в темряві. З неї звисали десятки старих ламп, але горіла лише кожна третя. Їхнє світло було жовтим, хворобливим, і не розганяло темряву — лише робило її глибшою.

Платформа тягнулася так далеко, що губилася в тумані.

На ній стояли лавки з темного дерева. Старі таблички з назвами напрямків. Зламані автомати для квитків. Великі годинники без стрілок.

На одній зі стін висів розклад.

Мара підійшла ближче.

Під назвами маршрутів не було міст.

Там було написано:

ДО РАНКУ, ЯКОГО НЕ БУЛО
ДО ДОМУ, ДЕ ВАС ЧЕКАЮТЬ 
ДО ЖИТТЯ, ЯКЕ ВИ НЕ ОБРАЛИ
ДО ОСТАННЬОГО ДНЯ ПЕРЕД ВТРАТОЮ

Поруч із кожним напрямком горіло тьмяне зелене світло.

— Це жахливо, — прошепотіла Мара.

— Так, — сказав Тео. — Але дуже гарно оформлено.

Аґата підійшла до краю платформи.

На рейках стояв потяг.

Він з’явився так тихо, що Мара не зрозуміла, коли саме. Щойно колія була порожньою — а наступної миті перед ними тягнулися темно-сині вагони із золотими лініями на боках.

Потяг виглядав старим, але бездоганно доглянутим. Вікна світилися теплим світлом. На дверях вагонів висіли таблички з номерами, яких Мара не могла прочитати — цифри змінювалися щоразу, коли вона намагалася зосередитися.

Ніде не було машиніста.

Ніде не було кондуктора.

Двері одного вагона повільно відчинилися.

Ізсередини повіяло запахом бузку, мокрої землі, старих книжок і чогось до болю знайомого.

Запахом дому.

— Не заходьте, — сказав Тео.

Вони й не збиралися.

Але Мара все ж підійшла ближче до вікна.

Усередині сиділи люди.

Десятки людей.

Вони спали, притулившись до шибок, схилившись на плечі незнайомців, обійнявши сумки й пальта. На їхніх обличчях були різні вирази: хтось усміхався, хтось тихо плакав, хтось ворушив губами, ніби розмовляв із кимось уві сні.

Над кожним пасажиром у повітрі мерехтіли маленькі образи.

Жінка в першому ряду бачила себе на весіллі. Біля неї стояв чоловік, якого, судячи з сивини, вона втратила багато років тому.

Старий у кутку сидів на березі моря, тримаючи за руку маленького хлопчика.

Дівчина-підліток танцювала на сцені перед натовпом, який називав її ім’я.

Хлопець із перев’язаною рукою знову й знову обіймав матір у дверях будинку.

Усі вони бачили щось, чого не мали.

Або щось, що хотіли мати більше за все.

— Вони сплять? — запитала Мара.

— Так, — відповіла Аґата.

— Але як?

— Потяги підбирають людей, які заснули не там, де треба, — сказав Тео. — Або тих, хто заснув, думаючи про минуле надто сильно.

— Це правда? — Мара глянула на нього.

— Не знаю. Але я не хочу перевіряти.

Одна зі сплячих жінок у вагоні раптом розплющила очі.

Вона подивилася прямо на Мару крізь скло.

Її обличчя було спокійним.

Навіть щасливим.

Потім вона притиснула долоню до вікна.

На її пальці блищала обручка.

Мара придивилася.

Жінка беззвучно вимовила:

— Не буди мене.

Потяг засвистів.

Двері зачинилися.

Мара відступила від колії, коли вагони рушили. Вони ковзнули в темряву без гуркоту, без стуку коліс. Лише з вікон ще кілька секунд лилося тепле світло, а потім і воно згасло.

На платформі знову стало тихо.

— Це були сни, — сказала Аґата.

— Непрожиті життя, — відповів Тео.

Мара подивилася на рейки.

— А якщо людина прокинеться?