Розділ 8 Будинок №17

Слова на дзеркалі не зникали.

Воно вже знає твоє ім’я.

Мара стояла перед склом і дивилася на власне відображення. На бліде обличчя. На темне волосся, що вибилося з коси. На руку, яка все ще стискала мамин ніж.

За її плечем, у справжній кімнаті, Тео різко обернувся.

— Там хтось є? — спитав він.

— Ні, — сказала Аґата.

— Я не про кімнату.

Відображення в дзеркалі знову змінилося.

Біла постать зникла.

Тепер Мара бачила Тео. Бачила Аґату. Бачила себе.

Але їхні відображення дивилися не на неї.

Усі троє дивилися кудись за її спину.

Мара повільно повернулася.

Кімната була порожня.

З вулиці долинув скрип коліс. Десь у сусідньому будинку хтось грюкнув дверима. Старий Лемар прокидався, наче нічого не сталося.

Мара знову подивилася в дзеркало.

Напис уже почав розтікатися. Чорні літери стікали вниз тонкими смугами, мов дощ на склі.

— Що це за маска? — спитала вона.

Тео похитав головою.

— Не знаю.

— Ти бачив її в спогаді моєї мами, — нагадала Мара.

— Я бачив край плаща і щось біле. Це не означає, що я знаю, хто там був.

— Це може бути Архіваріус, — сказала Аґата.

Тео кинув на неї погляд.

— Ти знаєш, як вони виглядають?

Аґата опустила очі.

— Усі знають. Ніхто не бачив їхніх облич, але на офіційних церемоніях вони носять білі маски.

— Твій батько працював на них? — тихо спитала Мара.

Аґата довго не відповідала.

Потім сказала:

— Він ремонтував механізми для Архіву. Не був одним із них. Принаймні так він казав.

У її голосі прозвучала невпевненість.

Мара відвернулася від дзеркала.

Вона не хотіла більше стояти тут. Не хотіла дивитися, як її власна кімната перетворюється на місце, де навіть відображенням не можна довіряти.

— Ми йдемо до Станції, — сказала вона.

Тео схрестив руки.

— Ми щойно дізналися, що Місто знає твоє ім’я.

— Саме тому.

— Ні, саме тому ти маєш сховатися.

— Де? У будинку, де воно вже може написати на моєму дзеркалі?

— Не тут. Десь…

— Де «десь»? — Мара повернулася до нього. — Ти казав, що місто голодне. Тіні шукають мене. Мій дядько зник, але встиг залишити карту. Мама сказала шукати там, де Місто спить. Якщо я зараз зупинюся, то що зміниться?

Тео не відповів.

— Ми не знаємо, що чекає на Станції, — продовжила Мара. — Але ми знаємо, що тут на нас чекають.

Аґата підняла карту зі столу.

— Станція Останніх Снів позначена не прямо, — сказала вона. — Подивіться.

Вона розгорнула пожовклий папір на підлозі, притиснувши кути гайковими ключами. Три золоті крапки, що позначали їх, повільно рухалися. Не по лініях вулиць. Вони ковзали до темної ділянки карти на південному краю Лемара.

Там не було назви.

Лише маленький квадрат і число.

17.

— Що це означає? — спитала Мара.

Тео нахилився.

Його обличчя змінилося.

— Ні, — сказав він.

— Що «ні»?

— Ми не підемо туди.

— Ти знову починаєш?

— Це не просто будинок.

— Тоді поясни.

Тео провів пальцем по темному квадрату, але не торкнувся паперу.

— Будинок №17 з’являється там, де його не повинно бути.

— Це не пояснення.

— Добре. Він не стоїть на одній вулиці. Іноді його бачать на Південній набережній. Іноді — біля старого цвинтаря. Іноді він виникає просто посеред кварталу, де вчора був порожній двір.

— І що в ньому?

Тео мовчав.

Аґата тихо сказала:

— Кажуть, там можна зустріти тих, кого ти втратив.

Мара подивилася на неї.

— Це правда?

— Я не знаю. Але мій батько казав: якщо побачиш будинок із номером сімнадцять, не заходь. Навіть якщо за дверима тебе кличе той, кого ти любиш.

Кімната ніби стала холоднішою.

Мара подумала про маму.

Про те, як та сиділа за столом у спогаді, вкладаючи капсулу в груди механічного птаха. Про її голос. Про обіцянку, якої вона не встигла дотримати.

Я повернуся до вечері, обіцяю.

— Станція за ним? — спитала вона.

Тео кивнув.

— Схоже на те.

— Тоді ми маємо пройти.

— Можливо, є інший шлях.

— На карті його немає.

— Карти можуть брехати.

— А будинки, що з’являються самі, — ні?

— Мені не подобається, коли ти логічна.

— Ти просто не любиш, коли не можеш мене зупинити.

Тео глянув на неї довше, ніж зазвичай.

— Так, — сказав він тихо. — Не люблю.

Мара не знала, що відповісти.

Аґата, яка ніби не помітила напруги, згорнула карту.

— Якщо йти зараз, ми будемо там до сутінків, — сказала вона. — Будинок з’являється в тумані. А сьогодні туман почнеться рано.

— Звідки ти знаєш? — спитав Тео.

Аґата показала на старий кишеньковий годинник Северина.

— Він іде назад.

Справді.

Стрілки годинника, що лежав на її долоні, повільно рухалися проти часу.

— Це означає, що Місто змінює ритм, — сказала Аґата. — Коли таке відбувається, туман приходить до заходу сонця.

Тео подивився на Мару.

Потім на карту.

Він видихнув.

— Гаразд. Але ми робимо все за моїми правилами.

— У тебе є правила?

— Я вражений, що ти досі цього не зрозуміла.

— Називай.

Тео підняв один палець.

— Перше: якщо в будинку хтось кличе тебе по імені, ти не відповідаєш.

Другий.

— Якщо побачиш людину, яку втратила, не торкаєшся її.

Третій.

— Якщо я скажу бігти — біжиш. Без запитань.

— А якщо ти скажеш щось нерозумне?

— Тоді я скажу це переконливим тоном.

Мара ледь стримала усмішку.

— І останнє, — продовжив Тео. Його голос став серйозним. — Не залишайся там до ранку.

— Чому?

— Бо ті, хто залишаються, виходять із Будинку без себе.

Мара глянула на дзеркало.

Чорний напис повністю стек униз і зник.

На гладкій поверхні залишився лише їхній відбиток.

Але тепер Мара знала: іноді найстрашніше не те, що дзеркало показує.

Найстрашніше — те, що воно може забрати.