Розділ 7 Карта, якої не існує

Північна площа була повна людей.

Саме це врятувало їх.

Або принаймні відтягнуло момент, коли доведеться з’ясувати, чи може натовп захистити від чогось, що не має обличчя.

Коли Мара, Тео й Аґата зійшли з водогону, небо над Лемаром уже почало сіріти. Ранковий туман повз між будинками, обгортаючи ліхтарі й ноги перехожих. На площі відкривали торгові ряди: пекарі викладали ще теплі булки, продавці риби розставляли бочки з льодом, квіткарки розвішували відра з айстрами та гілками вересу.

Люди говорили голосно.

Занадто голосно.

Наче кожен боявся, що якщо на мить замовкне, то почує щось інше.

Тео першим змішався з натовпом. Він схопив Мару за рукав, другою рукою потягнув Аґату.

— Не відставайте, — сказав він.

— Я не відстаю, — обурилася Аґата.

— Це не тобі. Це їй.

— Я чую, — сказала Мара.

— Чудово. Значить, іди швидше.

Вони прослизали між візками й людьми. Мара раз у раз озиралася.

Тіні не виходили на площу.

Вони зупинилися на дахах.

Темні постаті стояли на краях будинків, майже непомітні в передсвітанковому небі. Їх було багато. Мара не намагалася рахувати.

Одна з них — маленька, з нахиленою головою — дивилася прямо на неї.

Потім туман піднявся вище.

І Тіні зникли.

Мара не відчула полегшення.

Вона знала, що вони не пішли.

Вони просто чекали.

***

Лише коли площа лишилася далеко позаду, Тео відпустив її руку.

Вони зупинилися в тісному провулку між аптекою та зачиненою книгарнею. Тут пахло травами, старим папером і дощем. Аґата сперлася плечем об стіну, важко дихаючи.

Мара дивилася на неї.

— Ти як?

Аґата підняла очі.

— Не знаю.

— Це через те, що сталося на водогоні?

— Можливо.

— Ти бачила…?

— Ні. Я бачила тільки Тінь, яка говорила голосом мого батька. А потім вона зникла.

Аґата подивилася на свою босу ногу. На ній були подряпини й темний бруд від мокрого каменю.

— Але я пам’ятаю, що злякалася.

Вона вимовила це слово так, ніби пробувала його на смак.

— Це погано? — спитала Мара.

Аґата подумала.

— Неприємно. Але, мабуть, не погано.

Тео сперся спиною об стіну, склавши руки на грудях.

— Можемо обговорити почуття пізніше? Зараз нам потрібно вирішити, куди йти.

— До мого дому, — сказала Мара.

— Ні.

— Чому «ні»?

— Бо Тіні вже знають, де ти живеш.

— А ще там може бути дядько.

— Або та штука, що говорила його голосом.

— Я не залишу його.

Тео стиснув щелепи.

— Я не кажу, що треба залишити. Я кажу, що не можна просто зайти через парадні двері, ніби нічого не сталося.

— Тоді ми зайдемо не через парадні.

— Це не робить план кращим.

— У тебе є кращий?

Тео помовчав.

— Ні.

— Тоді ходімо.

Аґата підняла клітку з механічним птахом.

— Птахові потрібно нове крило, — сказала вона. — І я залишила половину інструментів у майстерні.

— Ми повернемося за ними, — відповіла Мара.

— Коли?

— Коли знатимемо, як не привести за собою Тіней.

Аґата кивнула.

Вона не сперечалася. Але Мара бачила, як її пальці мимоволі стискають ручку клітки.

— Тео? — покликала Мара.

Він дивився на вихід із провулка.

— Що?

— Ти йдеш із нами?

— Я ще думаю, чи це не найгірше рішення у моєму житті.

— А як щодо того, щоб залізти в чужу майстерню посеред ночі?

— Це було другим найгіршим рішенням.

— А першим?

Тео глянув на неї.

На секунду зникла його звична усмішка.

— Ще не вирішив.

Потім він поправив комір пальта.

— Іду. Але якщо твій дім повний Тіней, я перший скажу «я ж казав».

— Ти справді любиш цю фразу.

— Бо вона рідко буває неправдивою.

***

До вулиці Годинникарів вони дісталися обхідним шляхом.

Тео вів їх не через площі й не через головні дороги. Він вибирав двори, закинуті переходи, задні проходи крамниць. Один раз вони пройшли крізь старий театр, де в порожній залі на сцені сам собою рухався червоний завіс. Іншим разом — через двір лікарні, де в усіх вікнах горіло світло, хоча був ще ранок.

Мара помічала, що Тео майже ніколи не йде тією самою дорогою двічі.

— Ти завжди так пересуваєшся містом? — спитала вона, коли вони зупинилися під аркою, щоб пропустити візок із молоком.

— Як?

— Наче тікаєш.

Він глянув на неї збоку.

— Може, я й тікаю.

— Від кого?

— Від усіх, хто запитує надто багато.

— Тоді тобі дуже не пощастило зі мною.

— Це я вже зрозумів.

Мара хотіла запитати, від чого він тікав насправді. Від людей, які забували його? Від Архіву? Від свого загубленого імені?

Але згадала, як він дивився на неї, коли вона торкнулася його й побачила малого хлопчика під дощем.

Деякі запитання були схожі на двері.

Відчиниш — і не знаєш, що випустиш назовні.

Тому вона промовчала.

Коли вони нарешті дісталися до будинку Мари, сонце вже піднялося над дахами. Але вулиця Годинникарів не виглядала так, як мала виглядати вранці.

Тут було надто тихо.

Крамниця пана Рема була зачинена. На дверях висіла табличка **«ПОВЕРНУСЯ ПІЗНІШЕ»**, але чорнило на ній розпливлося, перетворивши останнє слово на нерозбірливу пляму.

Вікна будинку пані Ліди були закриті ставнями.

Біля її дверей лежала червона дитяча рукавичка.

Та сама.

Мара зупинилася.

— Вона все ще тут, — сказала вона.

— Не чіпай, — одразу відповів Тео.

— Я не збиралася.

— Добре.

— Ти можеш не казати це щоразу?

— Можу. Але не буду.

На бруківці перед будинком Мари не було ні слідів боротьби, ні чорних плям, ні розбитих вікон. Передні двері були зачинені. Штори опущені.

Звичайний будинок.

Надто звичайний.

Тео обійшов його з боку, перевірив задній двір. Аґата стояла поруч із Марою, мовчки дивлячись на будинок.

— Він завжди такий тихий? — спитала вона.