Розділ 6 Тіні під вікнами

Ніхто не рухався.

У майстерні Аґати цокали десятки маленьких механізмів, але тепер навіть цей звук здавався надто гучним. Мідні птахи на полицях нервово клацали дзьобами. Дерев’яний олень у кутку повільно повертав голову, його скляні очі тьмяно світилися.

За вікном стояли три Тіні.

Висока.

Маленька.

І та, що носила довге темне пальто.

Вони не мали облич, але Мара відчувала їхній погляд гостріше, ніж якби в них були очі.

> — Донько Голосу, — прошепотіли Тіні. — Ти повинна повернутися.

Аґата стояла біля робочого столу, стискаючи механічного птаха так сильно, що її пальці побіліли.

— Що означає «донька Голосу»? — запитала вона.

Мара не відповіла.

Не тому, що не хотіла.

Вона не знала.

У голові все ще лунав мамин запис: *Не дозволяй їм зробити з тебе те, чим вони зробили мене.*

А тепер Тіні називали її дочкою Голосу.

Мара подивилася на Тео.

Він дивився у вікно, напружений, наче перед стрибком. Його губи перетворилися на тонку бліду лінію.

— Ти знаєш, що це означає? — спитала вона.

— Знаю достатньо, щоб сказати: нам треба йти.

— Через двері? — Аґата кивнула на вулицю.

— Не через передні.

— Через задні? — Мара глянула на вузькі двері за робочим столом.

Тео похитав головою.

— Вони чекають, що ми виберемо щось очевидне.

— У нас є інший вихід?

Аґата нарешті відпустила птаха й поставила його в клітку. Потім підійшла до стіни, завішаної полицями з деталями, і смикнула за мідну ручку.

Полиця посунулася вбік.

За нею виявилися вузькі гвинтові сходи, що вели вгору.

— Дах, — сказала Аґата.

Тео кивнув.

— Чудово.

— Це не чудово, — відповіла вона. — Там дуже слизько.

— Усе, що ви кажете, звучить так, наче має мене заспокоїти.

Тінь у дитячому тілі піднесла долоню до вікна.

Скло потемніло під нею.

Павутинка тріщин розбіглася від маленьких пальців.

— Вони заходять, — сказала Мара.

— Так, — Тео вже рухався до сходів. — Аґато, забирай найважливіше.

— Найважливіше в мене тут усе.

— Те, без чого ти не зможеш вижити.

Аґата озирнулася на майстерню.

На оленя.

На мишей.

На шестерні, коробки, інструменти, десятки дивних створінь, яких вона, очевидно, лагодила й збирала роками.

Вона не виглядала засмученою.

Не виглядала наляканою.

Лише швидко підійшла до робочого столу, схопила пояс із інструментами, маленький шкіряний наплічник і клітку з птахом.

— Готова, — сказала вона.

Мара мимоволі подивилася на неї.

— Це все?

— Я не люблю речі, які не можу забрати сама.

— Ти ж майстриня, — сказав Тео. — У тебе має бути хоча б драматична валіза з вибуховими деталями.

Аґата подумала.

Потім відчинила шухляду, витягла три маленькі латунні кульки й поклала їх у кишеню.

— Тепер готова.

— О, це вже звучить краще.

Скло у вітрині тріснуло вдруге.

У тріщині з’явилася чорна рідина.

Вона не текла вниз.

Вона текла вгору, до самої рами.

— Біжимо, — сказала Мара.

Вони кинулися до сходів.

***

Сходи були настільки вузькими, що Мара мусила йти боком, притискаючись плечем до сирої цегляної стіни. Попереду швидко підіймалася Аґата, тримаючи клітку з механічним птахом. Позаду Тео раз у раз обертався, прислухаючись до звуків ізнизу.

У майстерні щось розбилося.

Потім ще раз.

Мара уявила, як Тіні проходять між полицями, як їхні довгі пальці ковзають по мідних механізмах, як безликі голови повертаються до дверей потайного проходу.

— Вони знають, куди ми йдемо? — пошепки спитала вона.

— Не знаю, — відповів Тео.

— Це знову не відповідь.

— А я знову не знаю!

Його голос прозвучав різкіше, ніж зазвичай.

Мара змовкла.

Він боявся.

Не так, як боялася вона — не тією панікою, що стискає груди й заважає дихати. У Тео страх проявлявся інакше. Він рухався швидше, говорив коротше, занадто часто дивився назад.

На сходах було темно. Лише маленька лампа під стелею мерехтіла слабким жовтим світлом.

Коли вони дісталися до самого верху, Аґата штовхнула круглий люк.

Він не зрушив з місця.

— Застряг, — сказала вона.

Тео піднявся поруч із нею.

— Дай-но.

— Не тисни надто сильно. Там старі петлі.

— Я дуже делікатна людина.

Він уперся плечем у люк.

Раз.

Другий.

Третій поштовх — і металевий круг з гуркотом відлетів убік.

Усередину вдарило холодне нічне повітря.

Дощ уже не лив, але дахи блищали від води. Небо над Лемаром було темне, затягнуте хмарами. Десь у далечині, за кварталами, горіли сині вогні вежі Старого Архіву.

Аґата вилізла першою.

Тео подав руку Марі.

— Обережно.

— Я можу сама.

— Я знаю. Але якщо впадеш, я не хочу пояснювати твоєму дядькові, чому ти зламала шию після ночі зі мною.

— Ти надто впевнений, що він тебе взагалі пам’ятатиме.

Тео на мить завмер.

Мара одразу пошкодувала про сказане.

Його усмішка не зникла, але стала тоншою.

— Справедливо, — сказав він.

Вона взяла його за руку.

Його долоня була теплою, шорсткою від старих порізів.

Тео допоміг їй вибратися на дах, а тоді витягнувся слідом і зачинив люк.

Знизу щось ударило в нього.

Метал здригнувся.

— Вони вже на сходах, — сказав він.

Аґата озирнулася.

Її майстерня лишалася під ними — будинок із вивіскою, скляними вікнами, мідним оленем у кутку. Мара не знала, скільки років Аґата тут жила і скільки праці вклала в усі ці механізми.

— Вони зламають усе, — сказала Аґата.

— Ми повернемося, — відповіла Мара.

Аґата подивилася на неї.

— Ти не можеш цього обіцяти.

— Тоді я скажу, що спробуємо.

Десь унизу тріснуло скло.

Аґата кивнула.

— Добре.

Тео вже стояв на краю даху.

— Слухайте уважно. Я йду першим. За мною — Аґата. Мара, ти остання.