Розділ 5 Механічна пташка

Після цих слів Нічний ринок ніби віддалився.

Голоси торговців, дзвін скляних банок, скрип коліс, чийсь сміх за сусіднім наметом — усе стало приглушеним, наче Мара занурила голову під воду.

 Твоя мати не зникла.

Вона дивилася на стару жінку, але не бачила її обличчя. Бачила лише молочно-білі очі, у яких відбивалася чорна вежа Старого Архіву.

Вона досі співає під містом.

— Ні, — сказала Мара.

Це було єдине слово, яке вона змогла вимовити.

Стара жінка зітхнула.

— Саме так усі кажуть, коли правда виявляється страшнішою за надію.

— Де вона?

— Під містом.

— Де саме?

— Якби я могла показати тобі шлях, я б не дозволила тобі ним піти.

Мара схопилася за край прилавка.

— Ви її бачили?

— Колись.

— Коли?

— Давно.

— Вона жива?

Стара жінка нахилила голову. Її пальці повільно ковзнули по кришці однієї зі скляних банок. Усередині закрутився блідий золотий туман, і на секунду Мара почула уривок чиєїсь фрази:

> «Я повернуся до вечері, обіцяю».

Голос обірвався.

— У Лемарі є речі, які не можна назвати ані живими, ані мертвими, — сказала продавчиня. — Не все, що дихає, має життя. Не все, що померло, перестає говорити.

— Ви ухиляєтеся від відповіді.

— Я намагаюся залишити тобі шанс прожити довше за одну ніч.

Тео зробив крок ближче до Мари.

— Нам потрібна інформація про Архів, — сказав він. — І про імена, які почали зникати.

Стара жінка повернула голову до нього.

— А тобі, хлопчику без імені, досі потрібна відповідь, ким ти був?

Тео стиснув щелепи.

— Не називайте мене так.

— Як же мені тебе називати? Твоє справжнє ім’я лежить там, де не повинні лежати жодні імена.

— Де?

Стара жінка не відповіла.

Замість цього вона простягнула руку під прилавок і поставила перед ними невелику дерев’яну клітку.

Усередині лежав птах.

Спершу Мара подумала, що він мертвий.

Він був розміром із її долоню, зроблений із тонких мідних пластинок, темного дерева й срібного дроту. Одне крило зігнулося неприродно, кілька пір’їн-деталей відірвалися, а в грудях темнів круглий отвір, де, мабуть, мало бути щось на кшталт механізму.

Його скляні очі були заплющені.

На мідному дзьобі застигла чорна пляма.

— Що це? — спитала Мара.

— Пошта, яка не дійшла до адресата.

— Я не розумію.

— Це не рідкість, — сказала стара. — Люди ховають важливе не в листах. Листи горять, губляться, потрапляють у чужі руки. А спогади… спогади завжди знаходять шлях додому. Якщо їм дозволити.

Мара придивилася до птаха.

На його металевій лапці висіла крихітна пластинка. На ній було вигравірувано одне слово.

**МАРА.**

Її пальці похололи.

— Звідки він у вас?

— Його принесли сюди сім років тому.

— Хто?

— Жінка з темним волоссям і руками, що пахли м’ятою та залізом.

Мара не відчувала, як дихає.

— Моя мама?

— Можливо.

— Ви сказали, що знали її.

— Я знала багато людей. І забула більше, ніж хотіла б.

— Це вона залишила його для мене?

Стара жінка провела пальцем по клітці.

— Вона залишила його для дівчинки, яка зможе відкрити те, що всередині. Я чекала сім років. Уже майже вирішила, що вона помилилася.

Тео перевів погляд із птаха на Мару.

— Що в ньому?

— Спогад, — сказала продавчиня. — Один. Можливо, останній. Можливо, найнебезпечніший.

— І ви просто віддасте його нам? — спитав Тео.

Стара жінка всміхнулася.

— Ніщо на Нічному ринку не віддається просто так.

Мара відчула, як усередині все напружилося.

— Чого ви хочете?

— Твого слова.

— Якого слова?

— Коли почуєш те, що сховане в птахові, не поспішай довіряти тому, кого любиш найбільше.

Мара нахмурилася.

— Це не має сенсу.

— Найважливіші попередження майже ніколи не мають сенсу, поки не стає надто пізно.

— Я не можу пообіцяти не довіряти людям.

— Ні. Але можеш пообіцяти перевіряти правду, навіть якщо вона болить.

Мара опустила погляд на механічного птаха.

Їй не подобалася ця угода. Не подобалося, що незнайомка говорить про її маму так, ніби знала її краще за Мару. Не подобалося, як Тео напружився після слів про довіру. Не подобалося, що в грудях птаха могла бути відповідь, якої вона чекала сім років.

Але вона не могла піти.

— Обіцяю, — тихо сказала Мара.

Стара жінка відчинила клітку.

Птах не ворухнувся.

— Він зламаний, — сказала продавчиня. — Віднеси його до дівчини на Вулиці Скляних Садів. Її звати Аґата Рен. Вона лагодить речі, яких інші майстри бояться торкатися.

Тео криво всміхнувся.

— Аґата? Вона вас посилала?

— Вона ніколи не слухає, коли її посилають. Це одна з її небагатьох хороших рис.

Мара обережно взяла клітку.

Метал був холодний.

Та щойно її пальці торкнулися мідного крила птаха, його скляне око на мить засвітилося золотом.

У голові Мари прозвучав тихий голос.

Не мамин.

Чужий, старий і дуже втомлений.

«Не дай їм зачинити всі двері».

Вона відсмикнула руку.

Птах знову став нерухомим.

— Що це було? — спитав Тео.

— Нічого.

Він глянув на неї недовірливо, але не наполягав.

Стара жінка вже опускала чорну вуаль на очі.

— Ідіть, — сказала вона. — До світанку ринок забудеться, що ви тут були. А до наступного дзвону місто згадає вас іще краще.

— Зачекайте, — Мара зробила крок до прилавка. — Як вас звати?

Продавчиня усміхнулася.

— Я ж сказала тобі, дитино. Тут імена надто дорогі.

— Тоді скажіть хоча б одне: чому моя мама не повернулася?

Жінка завмерла.

Потім її пальці стиснули край столу.

— Бо іноді повернення однієї людини коштує життя цілому місту.

І вона більше нічого не сказала.

***

За дверима складу був звичайний Північний канал.

Жодних ліхтарів, що плавали в повітрі. Жодних наметів. Жодної музики. Тільки мокра набережна, чорна вода й зачинені склади.