Розділ 4 Ринок чужих почуттів

— Маро, відчини. Це я.

Голос дядька Северина звучав так само, як завжди.

Трохи хрипко. Спокійно. З тією ледь помітною втомою, яка з’являлася в нього після довгого дня за роботою. Навіть пауза перед її ім’ям була правильною.

Саме це й налякало Мару найбільше.

Вона дивилася на задні двері майстерні.

Старе темне дерево. Латунна ручка. Три подряпини біля замка — їх залишила вона сама, коли в дев’ять років намагалася відчинити двері маминим ножем.

Усе було звичним.

Крім голосу за дверима.

— Маро, — повторив Северин. — Я знаю, що ти там.

Тео стояв біля полиці з годинниковими деталями й не рухався. Його сірі очі були прикуті до дверей.

— Це не він, — прошепотів він.

— Звідки ти знаєш?

— Бо якщо твій дядько повернувся, він би спершу зайшов через передні двері.

— Може, він загубив ключ.

— Або, — сказав Тео, не дивлячись на неї, — бо він не став би називати тебе на ім’я.

Мара відчула, як холодно стало в майстерні.

Ззовні щось тихо дряпнуло двері.

— Що ти маєш на увазі?

Тео нарешті повернувся до неї.

— Ти ж сама сказала, що дівчинка навпроти втратила ім’я. Я бачив таке раніше. Не так близько. Не так швидко. Але бачив.

— Що саме?

— Коли щось хоче зайти, воно часто бере голос людини, яку ти впустив би без запитань.

За дверима знову пролунав голос Северина.

Цього разу він був тихішим.

Майже благальним.

— Будь ласка, Маро. Відчини. Мені боляче.

Мара зробила крок уперед.

Тео вхопив її за зап’ястя.

Його пальці були крижані.

— Не треба.

— Відпусти.

— Послухай мене хоча б зараз.

— Це може бути він!

— А якщо ні?

Мара стиснула зуби.

Вона ненавиділа, коли хтось говорив із нею так, наче вона не розуміє очевидного. Ненавиділа ще більше, коли цей хтось мав рацію.

За дверима запанувала тиша.

Потім Северин сказав:

— Маро, я приніс тобі маму.

Світ ніби зупинився.

Тео міцніше стиснув її руку.

Мара не відчула болю. Не відчула нічого, крім того, як усередині неї щось рвонулося до дверей.

 — Я приніс тобі маму.

Вона бачила маму в дзеркалі.

Чула її голос.

Знала, що мама якось пов’язана з Архівом, із нитками, з містом, яке почало прокидатися.

Що, як це справді вона?

Що, як мама стоїть там, за кількома сантиметрами дерева?

— Маро, — тихо сказав Тео. — Подивися на мене.

Вона не хотіла.

— Будь ласка.

В його голосі не було насмішки. Ні краплі тієї легкості, яка так дратувала її кілька хвилин тому.

Мара повернула голову.

— Якщо це твоя мама, — сказав Тео, — вона не просила б тебе відчинити двері, коли ти боїшся.

За дверима щось ударилося об дерево.

Раз.

Сильніше.

Полиця з коробками дрібно затремтіла.

— Маро! — Голос Северина тепер лунав роздратовано. — Відчини негайно!

Тео витяг із кишені маленький металевий предмет — схожий на старий ключ, але з тонкими зубцями по колу. Він кинув його Марі.

— Що це?

— Свисток.

— Це ключ.

— Він свистить, якщо ним правильно користуватися.

— Чудово. І як?

— Поверни верхню частину.

Мара зробила, як він сказав.

Ключ клацнув.

Спершу нічого не сталося.

Потім він видав тонкий, майже нечутний звук.

Не свист — радше ноту.

Один довгий, чистий звук, від якого в Мари заболіла голова.

За дверима щось зашипіло.

Голос Северина зірвався.

— Ма-а-ро…

Тепер у ньому не було нічого людського.

Слово розтягнулося, наче його вимовляли одразу кілька ротів. Один голос належав Северину. Другий — старій жінці. Третій — дитині. Четвертий був надто низьким, надто глибоким, і Мара не хотіла навіть уявляти, кому він міг належати.

Двері почали темніти.

Чорна пляма розповзлася від замка по дереву, тонкими жилами пробігла вздовж дощок. Із щілини під дверима поповзла тінь.

Тео схопив Мару за плече й потягнув до передньої частини майстерні.

— Біжи!

— А карта!

— Я вже взяв!

Мара обернулася.

Справді: пожовкла карта Нижнього Лемара стирчала з кишені його пальта.

— Ти серйозно?!

— Можу повернути, якщо хочеш померти чесно!

Вони кинулися до передніх дверей.

Позаду пролунав тріск.

Задні двері не відчинилися — вони ніби провалилися всередину. Дерево почорніло, стало м’яким, мов обгоріла тканина. І крізь отвір у майстерню повільно просунулася довга чорна рука.

У неї не було пальців.

Лише п’ять тонких тіней, що ворушилися окремо одна від одної.

Мара відчула, як у горлі піднімається крик.

Тео першим дістався дверей, смикнув ручку.

Замкнено.

— Відімкни! — крикнула Мара.

— Я думав, ти любиш безпеку!

— У мене ключ у шухляді!

— Це дуже корисна інформація!

Чорна рука торкнулася підлоги.

Там, де вона пройшла, дерево вкривалося білим інеєм.

Мара кинулася до робочого столу. Вона знала, де Северин тримає запасні ключі: у третій шухляді зліва, під коробкою для гвинтів. Пальці тремтіли, але вона висмикнула шухляду, перекинула коробку, схопила зв’язку.

Ззаду Тео різко вдихнув.

— Швидше, Маро.

Вона обернулася.

Чорна рука вже підповзла до нього.

Тео відступив, але не тікав. Стояв між Тінню і Марою, тримаючи в руці той дивний ключ-свисток.

— Ну ж бо, — прошепотів він. — Давай, працюй.

Він повернув його ще раз.

Тонка нота пройшла майстернею.

Тінь здригнулася.

На секунду Мара побачила в ній не темряву, а обличчя. Десятки облич, накладених одне на одне. Люди різного віку, з різними рисами, але всі з однаково порожніми очима.

Серед них була маленька дівчинка з родимкою під лівим оком.