Розділ 3 Хлопець, якого легко забути

До вечора Мара встигла зробити три речі.

По-перше, тричі переконатися, що уламок дзеркала справді лежить у кишені її плаща.

По-друге, двічі спробувати стерти напис із його поверхні.

І по-третє, зрозуміти, що слова на склі з’являються знову.

Не дозволяй Місту згадати тебе.

Мара терла уламок рукавом, милом, гарячою водою. Навіть обережно провела по ньому лезом маминого ножа, хоча боялася, що скло трісне остаточно.

Нічого не змінилося.

Чорні літери щезали на кілька секунд, а потім проступали знову, повільно, одна за одною. Наче хтось невидимий писав їх із другого боку.

Дядько Северин не повернувся.

Це було неправильно.

Він міг затриматися в майстерні, міг годинами мовчки сидіти в Архіві, міг піти до старих знайомих і забути про час. Але він ніколи не залишав Мару саму після того, як у місті траплялося щось дивне.

А сьогодні трапилося надто багато дивного.

Дівчинка без імені.

Дзвін вежі.

Нитки, що тягнулися від людей до Архіву.

Дзеркала в арці.

Голос мами, якого не могло бути.

Мара сиділа в майстерні Северина, загорнувшись у вовняний плед, і втретє перечитувала старий довідник із ремонту кишенькових годинників. Насправді вона не бачила жодного слова. Її очі ковзали по сторінці, але думки постійно поверталися до одного.

*Не дозволяй Місту згадати тебе.*

Що це означало?

Як місто могло когось пам’ятати?

Лемар був будинками, вулицями, мостами, ринками, каналами й вежею Архіву. Він не мав рук, щоб торкатися. Не мав рота, щоб говорити. Не мав очей, щоб дивитися у відповідь.

І все ж Мара відчувала погляд.

Від самого ранку.

Він був у темних шибках, у воді в чайнику, у блиску мідних деталей на столі. Куди б вона не подивилася, їй здавалося, що щось по той бік поверхні чекає, коли вона кліпне.

На столі лежав годинник, який принесли ще тиждень тому. Маленький, срібний, з кришкою, прикрашеною вигравіруваним кораблем. Мара взяла його до рук.

Механізм усередині давно зупинився.

Вона відкрила задню кришку, обережно підчепила тонку пружину, поправила коліщатко. Це була проста робота. Її пальці знали її краще, ніж власні думки.

За хвилину годинник клацнув.

Стрілки рушили.

Тік.

Тік.

Тік.

Мара завмерла.

Старий годинник не просто запрацював.

Він ішов назад.

Секундна стрілка повільно рухалася проти звичного напрямку.

Тік.

Тік.

Тік.

Мара різко закрила кришку.

Звук припинився.

У тиші майстерні скрипнула підлога.

Вона підняла голову.

— Дядьку?

Ніхто не відповів.

Задні двері майстерні були зачинені. Передні — теж. Усі вікна Мара завісила важкими темними шторами, як просив Северин. Єдине світло давала настільна лампа з зеленим скляним абажуром.

Скрип повторився.

Десь нагорі.

На другому поверсі.

Мара повільно підвелася.

Майстерня займала перший поверх будинку. Тут стояли довгі столи, шафи з інструментами, стелажі з годинниками, коробки з деталями й десятки механізмів, які чекали своєї черги на ремонт. Житлова частина була нагорі — кухня, кімната Северина, кімната Мари, вузький коридор, ванна і маленьке горище.

Якщо хтось ходив там, нагорі, він був у будинку.

Мара витягла з кишені складаний ніж.

Потім відчула себе нерозумно.

Мамин ніж був маленький. Ним зручно було піддягати металеві кришки, зрізати мотузку або витягувати застряглу пружину. У сутичці з дорослою людиною він навряд чи допоміг би.

У сутичці з Тінню — тим більше.

Та все одно Мара стиснула його міцніше.

Вона пройшла до сходів.

Кожна сходинка була знайома. Перша рипіла. На четвертій треба було ставити ногу ближче до стіни. Сьома мала маленьку вибоїну, де Мара в дитинстві ховала ґудзики й цукерки.

Сьогодні сходи мовчали.

Це налякало її більше, ніж скрип.

Мара піднялася на другий поверх.

Коридор був темний. Лише з вікна в кінці падало бліде місячне світло. Воно лягало на підлогу довгим прямокутником, у якому плавали пилинки.

Двері до її кімнати були прочинені.

Мара знала, що зачинила їх.

Вона підійшла ближче.

На мить здалося, що всередині хтось стоїть. Високий силует біля вікна, зовсім нерухомий.

Мара застигла.

— Я знаю, що ти тут, — сказала вона, хоча це була неправда.

Силует не ворухнувся.

Вона штовхнула двері.

Кімната була порожня.

Штори коливалися від протягу. Вікно виявилося відчиненим навстіж.

Мара кинулася до нього.

Зовні ніч уже накрила Лемар. Вулиця Годинникарів була майже порожня, лише вдалині рухався ліхтар нічного вартового. Над дахами висіла чорна вежа Архіву. Її верхівка губилася в хмарах.

На підвіконні лежало маленьке темне пір’їна.

Мара торкнулася його.

Пір’їна розсипалася на попіл.

Знизу щось дзенькнуло.

Не скрипнуло.

Саме дзенькнуло — тонко, по-металевому, ніби хтось зачепив коробку з інструментами.

Мара обернулася й вибігла з кімнати.

Цього разу вона не кралася.

Злетіла сходами, перескакуючи через дві сходинки, притискаючи ніж до долоні. Серце гупало так голосно, що майже заглушало інші звуки.

У майстерні горіла лампа.

І біля дальньої шафи, де Северин зберігав старі папери, хтось стояв.

Хлопець.

Він був приблизно її віку — може, на рік старший. Худий, високий, у темному пальті, яке явно бачило кращі часи. Волосся в нього було світле, майже попелясте, скуйовджене від вітру. На рукавах — темні плями, чи то від мастила, чи від сажі.

Він стояв до неї спиною й дуже обережно витягував із шафи плаский дерев’яний ящик.

Мара впізнала ящик одразу.

Северин ніколи не дозволяв його чіпати.

Він був старий, із потемнілого дерева, без замка. На кришці хтось вирізьбив візерунок із дев’яти кіл, що сходилися навколо однієї точки.