Розділ 2 Напис на дзеркалі

Мара не одразу зрозуміла, що перестала дихати.

Чорна нитка тягнулася від її грудей до вежі Старого Архіву — тонка, майже невагома, але така темна, що здавалося, ніби вона вирізана з нічного неба. Вона проходила крізь скло, крізь вулицю, крізь туман і камінь, не зважаючи ні на що.

Мара кліпнула.

Нитка не зникла.

Вона відступила від вікна.

Нитка посунулася разом із нею.

— Ні, — прошепотіла Мара.

Вона торкнулася пальцями ключиці, ніби могла знайти місце, звідки виходила ця темрява. Шкіра була звичайною — холодною від ранку, трохи шорсткою від сухого повітря. Під долонею швидко билося серце.

А нитка пульсувала.

Раз.

Другий.

Третій.

У такт дзвонам, що вже стихли.

Мара озирнулася на двері. Дядько Северин пішов лише кілька хвилин тому. Вона могла наздогнати його. Вибігти на вулицю, схопити за рукав, змусити відповісти на всі запитання, яких за ці роки накопичилося надто багато.

*Ти знав про нитки?*  
*Ти знав, що мама працювала в Архіві насправді?*  
*Ти знав, що зі мною щось не так?*  
*Ти знав, куди вона зникла?*

Але чорна нитка не дозволяла думати лише про Северина.

Вона тягнула.

Не фізично. Мара не відчувала болю чи чиєїсь руки на зап’ясті. Просто всі її думки, усі страхи, навіть спогади про маму ніби повільно зсувалися в один бік — до чорної вежі над дахами.

До Старого Архіву.

Вона знову подивилася на будинок пані Ліди.

Двері все ще були прочинені.

На бруківці лежала червона рукавичка.

І чорна тінь-лінія повзла вулицею, ледь помітно, але впевнено. Вона обминала калюжі, перетікала через камені, ховалася під колесами порожнього візка молочника.

Мара бачила, куди вона веде.

До арки за будинком.

Тієї, якою ніхто не користувався після заходу сонця.

У Лемарі існували правила, яких ніхто не записував, але яких усі дотримувалися.

Не дивитися у вікна порожніх будинків після опівночі.

Не відповідати, якщо хтось кличе тебе голосом людини, що давно померла.

Не ходити крізь арку на вулиці Годинникарів, коли на бруківці лежить туман.

І ніколи, за жодних обставин, не йти за тінню, яка рухається сама.

Мара знала всі ці правила.

Вона порушила їх через три хвилини.

***

Надворі було холодно.

Ранок ще не став ранком по-справжньому: небо мало колір старого олова, ліхтарі догорали, а місто ніби не наважувалося прокидатися після дев’яти неправильних ударів дзвону.

Мара накинула сірий плащ, зашнурувала черевики й узяла з гачка маленький складаний ніж. Він належав її мамі, хоча Северин казав, що це просто старий інструмент для ремонту механізмів.

На руків’ї ножа була викарбувана крихітна пташка.

Мара завжди носила його із собою.

Не тому, що думала, ніби зможе захиститися ним від чогось страшного.

А тому, що він був останньою річчю, яку вона могла назвати маминого.

Коли вона відчинила двері, чорна нитка від її грудей ніби натягнулася сильніше.

Мара здригнулася.

— Я просто подивлюся, — тихо сказала вона в порожній передпокій. — І повернуся.

Будинок не відповів.

Тільки годинник у вітальні, який зупинився кілька хвилин тому, раптом клацнув усередині.

Його стрілка сіпнулася.

І перескочила на одну хвилину вперед.

***

Вулиця Годинникарів ніколи не була тихою.

Навіть на світанку тут зазвичай гуркотіли візки пекарів, клацали замки крамниць, сварилися голуби на карнизах. Зі сторони ринку тягнувся запах кави, смаженого тіста, мокрої вовни та риби.

Та сьогодні місто завмерло.

У дверях крамниці навпроти стояв пан Рем, власник похоронного бюро. Він тримав у руках зв’язку ключів і дивився на них так, ніби не розумів, що це за предмет.

— Пане Реме? — покликала Мара.

Він повільно повернув голову.

Його обличчя було блідим, а під очима залягли темні кола.

— Дівчинко, — сказав він. — Ти не знаєш, де я живу?

Мара завмерла.

— Тут. Це ваша крамниця. Ви живете над нею.

Пан Рем подивився на будинок за своєю спиною.

— А-а.

Він кивнув. Так, ніби ця відповідь була цілком логічною.

Потім нахилився до Мари й прошепотів:

— Я прокинувся вночі й не зміг згадати обличчя дружини.

Вона знала, що його дружина померла дев’ять років тому.

Знала, що звали її Енна.

Знала, що він досі щовечора ставить на кухні другу чашку чаю, а в неділю купує на ринку жовті айстри, бо саме такі вона любила.

Мара не сказала цього.

Іноді пам’ять була не подарунком.

Іноді вона була ножем, яким можна випадково зробити людині ще болючіше.

— Можливо, ви просто втомилися, — сказала вона.

Пан Рем стиснув ключі.

— Ні, — відповів він. — Утома не лишає після себе порожні місця.

Він зачинив двері крамниці зсередини.

Мара пішла далі.

Чорна тінь на бруківці вже майже зникла, але вона бачила її там, де звичайні люди нічого б не помітили: тонкий темний слід між каменями, холодна смуга на краю калюжі, пляма, від якої відверталися вуличні коти.

Біля будинку пані Ліди стояла юрба.

Сусіди говорили тихо, але тривожно. Хтось приніс ковдру. Хтось — гарячу воду. Біля входу сиділа пані Ліда, загорнута в темно-синю шаль. Її руки стискали порожнечу.

Не чашку. Не дитячу руку.

Порожнечу.

Северина не було видно.

Мара підійшла ближче.

— Пані Лідо?

Жінка підвела голову.

Її очі були червоні, але сухі. Вона дивилася на Мару так, ніби намагалася пригадати, де бачила її раніше.

— Ти… — почала вона. — Ти живеш навпроти?

— Так. Я Мара. Донька… тобто племінниця Северина.

— Северин, — повторила пані Ліда. — Так. Він був тут.

— Де ваша донька?

Навколо стало тихо.

Не повністю — десь дзенькнула пляшка, заскрипів візок, хтось кашлянув. Але ті люди, що стояли поруч, припинили розмовляти.

Пані Ліда опустила погляд на свої руки.

— У кімнаті, — сказала вона.