Розділ 1 Дівчина, яка пам’ятає

Мара Вірська прокинулася ще до світанку, бо хтось у будинку плакав.

Спочатку вона подумала, що це вітер.

Старий будинок на вулиці Годинникарів умів плакати вітром: зітхав крізь щілини у віконних рамах, скаржився трубами, тихо стогнав, коли вночі холонуло каміння. Дядько Северин казав, що будинки, як і люди, стають балакучими на старість.

Але цей плач був не схожий на вітер.

Він був уривчастий, придушений долонею. Людський.

Мара розплющила очі.

Кімната була ще темна. Смуга тьмяного синього світла лежала на підлозі — місяць пробивався крізь незачинені штори. На стіні навпроти висіли три старі годинники. Усі вони цокали по-різному.

Перший — повільно й важко, наче серце старого чоловіка.

Другий — швидко, нервово, з короткими паузами.

Третій не працював уже сім років.

Дядько Северин ніколи його не лагодив.

Мара сіла в ліжку й прислухалася.

Плач долинав не знизу, не з майстерні й не з кімнати Северина. Він був десь зовні, через два будинки, може — через три. Звичайна людина навряд чи почула б його за зачиненим вікном.

Але Мара чула багато речей, яких не хотіла чути.

Вона чула, як уночі сусід пан Рем спускається на кухню й довго стоїть біля порожнього стільця, де колись сиділа його дружина. Чула, як по понеділках листоноша Сава свариться сам із собою перед дзеркалом, бо не може згадати обличчя своєї матері. Чула, як під старою бруківкою, під трубами, під корінням дерев щось велике й сонне ворушиться в глибині Лемара.

І пам’ятала все.

Завжди все.

Мара відкинула ковдру, накинула темний вовняний халат і підійшла до вікна. Скло було холодним. Вона провела по ньому пальцем, стираючи тонку смугу нічної вологи.

Вулиця Годинникарів лежала внизу, тиха й порожня.

Будинки стояли так близько один до одного, що мешканці верхніх поверхів могли потиснути руки крізь вікна, якби захотіли. Їхні фасади були темні, облущені, з мідними балконами та вивісками, які давно втратили літери. Над дахами височіла вежа Старого Архіву — тонка, чорна, майже невидима на тлі передранкового неба.

Удень вона здавалася просто вежею.

Уночі — чимось, що спостерігає.

Плач долинув знову.

Цього разу Мара зрозуміла, звідки саме.

Будинок пані Ліди.

Вона жила через дорогу, на третьому поверсі, разом із маленькою донькою. Мара знала їх не дуже добре, але часто бачила дівчинку, коли та бігла до школи із незаплетеним волоссям і хлібом у руці. Дівчинка завжди віталася з Марою. Завжди.

«Доброго ранку, пані Маро!»

Мара не була пані. Їй було п’ятнадцять, і вона щиро не розуміла, чому діти молодші за неї вважають це смішним. Але щоразу відповідала:

«Доброго ранку».

Вона пам’ятала першу їхню зустріч: два роки тому, в дощовий день, дівчинка впустила в калюжу дерев’яного коня без однієї ноги й плакала так, наче поховали когось близького. Мара полагодила іграшку в майстерні Северина. Відтоді дівчинка казала, що Мара може лагодити не лише годинники.

Мара не знала, чи це правда.

Вона лише знала, що деякі речі неможливо полагодити.

Особливо якщо вони зникають не з рук, а з пам’яті.

У вікні пані Ліди спалахнуло світло.

Потім згасло.

Мара напружилася.

Їй здалося, що в темному прямокутнику дитячої кімнати щось рухнулося. Високе. Надто тонке. Воно стояло нерухомо, притиснувшись до штори.

Мара моргнула.

Постать зникла.

На склі перед нею лишився відбиток долоні.

Не її.

Вона різко відсахнулася.

Серце забилося швидше, але Мара не закричала. Вона давно навчилася не кричати, коли бачила дивне. У Лемарі крик часто означав, що ти вже запізнився.

За дверима її кімнати скрипнула підлога.

— Маро? — пролунав сонний голос дядька Северина. — Ти не спиш?

Вона відчинила двері.

Северин стояв у коридорі зі свічкою в руці. На ньому був старий темно-зелений халат, потертий на ліктях. Сиве волосся стирчало в різні боки, а на носі, як завжди, трималися окуляри з однією тріснутою дужкою.

Він був не схожий на людину, здатну зберігати страшні таємниці.

Саме тому Мара не довіряла цьому враженню.

— У пані Ліди щось сталося, — сказала вона.

Северин одразу перестав виглядати сонним.

— Що саме?

— Вона плаче. І… я бачила щось у вікні.

Він глянув через її плече на будинок навпроти. Його пальці міцніше стиснули свічник.

— Ти впевнена?

Мара мало не посміхнулася.

Це було одне з тих запитань, які люди ставили, коли хотіли, щоб відповідь була іншою.

— Я ніколи не плутаюся, — сказала вона.

Северин заплющив очі лише на мить.

— Знаю.

У коридорі цокали годинники. Їхній звук раптом став надто гучним.

— Не виходь із дому до світанку, — сказав він.

— Я не дитина.

— Саме тому я тобі й кажу.

— Що це було?

Северин не відповів.

Він пройшов до вікна, довго дивився на темний будинок пані Ліди, а тоді поставив свічку на підвіконня.

— Замкни двері, — тихо сказав він. — І якщо хтось постукає, не відчиняй. Навіть якщо це буду я.

— Дядьку…

— Маро.

У його голосі було щось таке, від чого вона замовкла.

Северин зник унизу, на сходах. За хвилину Мара почула, як клацнув замок на вхідних дверях, а потім — як дядько швидко перетнув вулицю.

Вона залишилася сама.

У будинку, де кожен годинник показував інший час.

Мара повернулася до кімнати й зачинила двері, хоча їй хотілося зробити навпаки — вибігти за Северином, піти до пані Ліди, дізнатися, що сталося. Діяти завжди було легше, ніж чекати.

Вона сіла на підлогу біля ліжка.

Думки приходили надто швидко.

Відбиток руки на склі.

Постать у вікні.

Плач пані Ліди.

Погляд Северина, який казав: «Я боюся».

І ще дещо.

Те, що Мара намагалася не згадувати вже сім років.

Їй було вісім, коли мама зникла.

Не померла — саме зникла. Так сказав Северин. Її не знайшли ні в ріці, ні на вулицях, ні серед пасажирів потягів, що вирушали з Лемара. Ніхто не залишив листа. Ніхто не бачив, як вона йшла.