Пролог Дівчинка без імені

У Лемарі туман ніколи не приходив просто так.

Він не спускався з гір і не виповзав із ріки, як у звичайних містах. Він народжувався між будинками: у вузьких провулках, у темних арках, у щілинах між старими каменями. Спершу туман був тонкий, майже непомітний — мов дихання когось, хто стояв надто близько. Потім він повз під двері, ховав ліхтарі й лягав на бруківку білою тканиною.

А коли туман ставав густим, мешканці Лемара зачиняли вікна.

Не тому, що боялися холоду.

Вони боялися почути голоси.

Того вечора пані Ліда не зачинила вікно в дитячій.

Вона стояла посеред кімнати, притискаючи до грудей тонку нічну сорочку, і не могла зрозуміти, чому плаче.

У кутку, на маленькому ліжку під ковдрою із синіми зірками, спала її донька.

Дівчинці було шість років. У неї було темне волосся, яке завжди стирчало в різні боки після сну, та маленька родимка під лівим оком. Вона любила засинати лише тоді, коли мати залишала світло в коридорі. Вона боялася грому, гарячого молока з плівкою зверху і старої шафи, яка скрипіла вночі.

Пані Ліда знала це.

Вона знала, що дівчинка народилася в четвер о сьомій ранку, під крики чайок і дзвін старої вежі. Знала, що її чоловік, якого давно не було серед живих, першим узяв доньку на руки. Знала, що щозими дівчинка хворіла на кашель і просила купити їй пиріжок із вишнею після лікаря.

Пані Ліда знала все.

Крім одного.

Вона не пам’ятала, як звати власну дитину.

— Люба… — прошепотіла вона.

Дівчинка ворухнулася уві сні.

Пані Ліда зробила крок до ліжка.

— Прокинься, будь ласка.

Дівчинка розплющила очі. Сонно потерла щоку й усміхнулася.

— Мамо? Що сталося?

Пані Ліда відкрила рот.

Слова застрягли в горлі.

Вона хотіла назвати доньку. Хотіла вимовити це коротке, ніжне ім’я, яке повторювала тисячі разів: коли заплітала їй волосся, коли кликала вечеряти, коли сварила за брудні черевики, коли цілувала на добраніч.

Але в голові було порожньо.

Не темно.

Саме порожньо.

Ніби хтось відчинив невидимі двері й виніс із неї одну-єдину, найважливішу річ.

— Мамо? — дівчинка сіла в ліжку. — Ти чого?

Пані Ліда впала на коліна біля ліжка.

— Я… я забула.

— Що забула?

Дівчинка нахмурилася. За вікном щось тихо вдарилося об скло.

Раз.

Другий.

Третій.

Наче довгий ніготь проводили по шибці.

Пані Ліда не озирнулася.

— Твоє ім’я, — видихнула вона.

Дівчинка спочатку мовчала. Потім усміхнулася — невпевнено, бо подумала, що мама жартує.

— Дуже смішно.

— Ні, сонечко. Ні, я не…

— Мене звати…

Вона замовкла.

Маленькі пальці стиснули край ковдри.

Пані Ліда бачила, як з обличчя доньки повільно зникає сон. Як зникає усмішка. Як у її очах з’являється те, чого не має бути в очах шестирічної дитини: дорослий, бездонний страх.

— Мамо, — прошепотіла дівчинка. — А як мене звати?

За вікном знову дзенькнуло.

Цього разу скло тріснуло тонкою білою лінією.

Пані Ліда різко обернулася.

На підвіконні сидів чорний птах.

Він був завеликий для ворони, худий і мокрий, наче щойно виліз із ріки. Його крила прилипли до тіла. Дзьоб був сріблястим, а замість очей у нього були дві крихітні, тьмяні лампочки.

Птах нахилив голову.

І голосом пані Ліди сказав:

— Вона вже не має імені.

Дівчинка закричала.

Пані Ліда схопила її на руки так швидко, що ковдра впала на підлогу. Дитина вчепилася в мамину шию, тремтячи всім тілом.

— Не слухай його, — прошепотіла пані Ліда. — Чуєш? Не слухай.

Вона кинулася з кімнати, зачинила двері ногою й побігла коридором. Будинок був старий, вузький, із кривими сходами та жовтими шпалерами, які її чоловік обіцяв змінити ще десять років тому. Усе в ньому було знайоме: тріщина на стелі, скрип під третьою дошкою, запах сушених яблук із кухні.

Та цієї ночі будинок здавався чужим.

Коридор був довший, ніж мав бути.

Світло від лампи тремтіло.

А з темряви за її спиною щось ішло.

Не бігло. Не поспішало.

Просто ішло.

Пані Ліда знала це відчуття. Кожен у Лемарі знав, хоча ніхто ніколи не говорив про нього вголос: коли ти не бачиш небезпеки, але вже розумієш, що вона знає твоє ім’я.

Вона влетіла на кухню, притиснула доньку до себе й почала гарячково шукати сірники.

— Мамо, що відбувається?

— Треба запалити свічки.

— Чому?

— Бо… бо так треба.

Пальці не слухалися. Перша сірниця зламалася. Друга згасла. Третя обпекла їй шкіру.

Дівчинка заплакала.

— Мамо, я не хочу, щоб мене забули.

Пані Ліда завмерла.

У кімнаті стало тихо.

Навіть туман за вікном ніби перестав дихати.

Вона подивилася на доньку — на її темне волосся, мокрі щоки, на родимку під лівим оком. І раптом відчула щось гірше за страх.

Вона почала забувати не лише ім’я.

Забувала голос.

Забувала, як донька сміялася.

Забувала, чи любила вона малювати котів, чи це була інша дитина.

Пані Ліда впала на стілець, міцно обіймаючи її, наче могла втримати пам’ять руками.

— Ні, — сказала вона в темряву. — Ні. Ти не забереш її.

На кухонному столі стояло маленьке кругле дзеркальце в мідній оправі. Пані Ліда користувалася ним щоранку, коли заколювала волосся. Тепер його поверхня потемніла.

У дзеркалі не було кухні.

Не було столу, печі, старого годинника.

Там стояла інша пані Ліда — бліда, з порожніми очима, у чорній сукні, якої справжня пані Ліда ніколи не мала.

І та інша жінка тримала за руку дівчинку.

— Віддай її, — сказала жінка в дзеркалі.

Пані Ліда відсахнулася.

— Ніколи.

— Ти вже віддала.

— Ні!

— Ти віддала її ім’я, коли попросила забрати біль.

Пані Ліда перестала дихати.

Щось холодне торкнулося її пам’яті.

І вона згадала.

Місяць тому вона стояла перед старою вежею в центрі Лемара. Її руки тремтіли, а в грудях було таке горе, що вона не могла зробити вдих. Того дня їй сказали, що її брат загинув. Єдиний брат. Той, хто виростив її після смерті батьків. Той, хто носив доньку на плечах і приносив їй дерев’яні іграшки.