Розділ 23

— Кіра, мені треба з тобою дуже серйозно поговорити! - сказала Ірен підійшовши до мене.
— Зараз? Мені просто треба обслужити декілька столиків.
— Добре, тільки швидше. Я буду біля задніх дверей.
Я обслужила столики і попрямувала до задніх дверей. Я була спокійна і не передбачала ніякої біди. Мені було просто цікаво, що таке трапилося. Що Ірен так мені поспішає повідомити. Її голос як завжди був спокійний, але на лиці явно відображало занепокоєння. 
Я дійшла до задніх дверей, але її ніде не було видно, тому я вирішила вийти. Ірен стояла спиною до мене, її руки були схрещені на грудях.
— Ірен! Ти щось хотіла мені сказати?
Від мого голосу Ірен здригнулася і швидко повернулася до мене лицем.
— Я розумію, що кожен хто приїжджає в це місто, тікає від свого минулого, - вона подивилась мені прямо в очі, її очі були втомлені і сумні. - Діана.
— Що? - я не могла повірити Ірен сказала моє справжнє ім'я, але звідки вона дізналася, як мене звати. Бо я нікому в цьому місті не називалася своїм справжнім ім'ям. Це слово яке вискочило з її язика вибило мене з колії.
— Діана, - повторила знову Ірен, тепер в її голосі відчувалися  нотки страху, - я цього боялася. Я повинна сказати тобі, що твоє минуле тебе знайшло.
— Ти, що маєш на увазі? - почала переживати я.
— Вчора, коли ми вже зачинялися. Прийшов один чоловік... і, - в цей момент я ледь не зомліла, я боялася почути це. Я зрозуміла, що за чоловік прийшов вчора до кафе « У Джо». Я не могла повірити він все таки мене знайшов. Мене перестали тримати ноги, тому мені прийшлося сісти, я відчула слабкість в усьому тілі, - він почав розпитувати чи ми не бачили дівчину років тридцяти, шатенку з карими очима, з білою як сніг шкірою. І я зрозуміла про кого він питав. Тільки він назвав її Діаною. Тому я повинна була пересвідчитися чи він питав про тебе. - Ірен підійшла до мене і опустила свою гарячу і на здивуваня таку тяжку руку мені на плече. - Я йому нічого не сказала, і він пішов.
У мене очі почали пекти,  я зрозуміла, що зараз розплачуся, але я не хотіла плакати при Ірен. Тому закрила своє обличчя руками.
— М-м-можеш с-с-сказати як він в-в-виглядав. - ледь тремтячим голосом попросила я.
— Це був високий чоловік, до років йому було на вигляд сорок, можливо трошки меньше, білявий з голубими очима. Був одягнений в джинси, білу футболку і на плечах висів піджак.
Це Він! Це Він! - кричало щось в середині мене. Він був одягнений в те саме, в що був одягнений в нашу першу зустріч. Я не можу повірити він мене знайшов, але як? Я ж так далеко виїхала, але він все одно зміг мене знайти. Він ніколи мене не залишить!
Я спробувала встати, але ноги мене не тримали, тому я знову впала на землю.
— Заспокойся, - сказала Ірен сівши біля мене, - він пішов.
— Він ніколи не піде! - закричала я. - Ніколи, ніколи. - повторила знову я, але все тихішим і тихішим голосом.
— Іди додому. І сховайся там. Ніхто з друзів не скаже йому, де ти живеш. А інші люди і не знають. Тому він тут походить походить і поїде не знайшовши тебе.
— А як же робота? Ти зможеш справитися без мене? 
— Так, а якщо мені треба допомога я попрошу Марлен вийти на роботу. Тому краще йди додому.
Я довго не могла вийти з кафе, я боялася, що якщо відкрию двері мій колишній чоловік буде стояти там і забере мене звідси. Але я все таки вийшла, його на вулиці не було, я швидко попрямувала по вулиці до готелю. Я весь час оберталася чи не йде він позаду мене. Але нікого не було. Ось я вже біля дверей готелю залишається сюди зайти і я майже в безпеці. Я останній раз обертаюся, щоб перевірити чи не має нікого позаду мене, і бачу якусь тінь яка промайнула біля однієї із будівель. Я зупиняюся на кілька секунд біля дверей, але потім швидко біжу до себе на поверх. Забігаю до себе в кімнату, і добре закриваю двері. Навіть по кілька раз перевіряю чи гарно закрила я двері. І залажу на ліжко і закриваюся ковдрою з головою. Я так робила в дитинстві коли чогось боялася. Я надіюся, що це розігралася моя фантазія і ніякої тіні не було. Так я довго лежу під ковдрою, поки не засинаю.