Розділ 6

Якщо хочеш уїхати з міста, тобі доведеться сильно попотіти. Бо сюди не ходить ніякий транспорт. Ти можеш попросити щоб тебе відвезли люди у яких є своя машина, їх тут небагато але це і небезпечно бо ти не знаєш що з тобою може статися в дорозі. Або піти більш безпечною дорогою, якщо заплатиш водію шкільного автобуса десятку то він довезе тебе в сусіднє село. Так, я і зробила. Кожні  будні дні в сім годин автобус забирає дітей рибалок біля магазину, а сьогодні він забере і мене. 
— Добрий день, а я вас пам'ятаю, я вас вже підвозив, - водієм був чоловік до сорока, чимось мені був схожий на Скотта Каана тільки набагато вище. - Сідайте сюди на переднє місце. 
— Дякую.
— Ну, все ми вирушаємо, - сказав водій, заводячи автобус, - знаєте не кожен день я везу таких красунь як ви.
— Дякую, за комплімент. Але у мене зараз не має настрою розмовляти. - у мене і правда не було настрою, я їхала на пошту, у мене було неперебориме бажання написати батькам, сказати що зі мною все гаразд, що я жива і здорова.
— Ну тоді я буде розмовляти, - підморгнув мені водій, - їхати нам ще довго і якщо все таки захочете можете приєднатися до розмови. Доречі мене звати Саша, а то ми тут ведемо бесіду і не знаємо, як один одного звати. Ну хоч ви будете знати, як мене звати... - він ще щось розповідав всю дорогу, але я його слухала у піввуха. Всю дорогу я дивилася у вікно, цією ж дорогою я приїхала у місто. Тоді я боялася його, боялася чогось невідомого. А зараз я стала частиною міста і без нього вже не уявляю свого життя.
Ми приїхали дуже швидко, або мені так здалося бо я була занурена у свої думки. 
— Ну все ми приїхали, - усміхнувся мені Саша, - буду чекати вас тут в п'ять годин. Ви ж будете повертатися назад?
— Да, дякую. - я швидко вийшла з автобуса. Мені цей Саша не дуже подобався. В ньому було щось таке що відталкувало мене від нього.
Пошта знаходилася в двадцяти хвилин ходьби від школи. На пошті як завжди було багато народу, ще з моїм везінням, я потрапила в день видачі пенсії. Але це нічого страшного, бо я навіть не написала листа. Після того як я простояла в черзі, щоб купити папір і конверт. Я сіла за стіл, хоч мене намагалася одна бабка вигнати з стільця, аргоментуючи це тим що вона все життя працювала і молодь тепер їй винна. Так я її тихо послала, щоб не розбурхати цей пташник. 
Я довго думала, що написати, я так давно не спілкувалася з рідними навіть через листи. І ось що я написала:
« Любі мої мамо і тато! Я давно з вами не бачилась, вибачте що не подзвонила, бо у мене зараз не має телефону. Так що краще пишіть на адресу, що на конверті.   Я хочу сказати, що ви були праві щодо мого чоловіка він не такий як здавався. Але тепер зі мною все гаразд, я в цьому місті відчуваю себе вільною. Краще мене не шукайте, коли буде час я сама до вас приїду. А тепер скажіть мені: Як ви? Як себе почуваєте? і Що у вас нового? Я прошу вас написати, як скоріше.
Міцно цілую і обнімаю ваша донька.
Я склала лист в два раза, і поклала його в конверт. Я вагалася може не треба відсилати лист батькам, я так довго їм не писала, що цей лист може заскочити їх зненацька. Ні, все таки я його відправлю, вони мають право дізнатися що зі мною все гаразд, що я жива. 
Я відправила листа, але у мене ще багато часу до приїзду шкільного автобуса, тому я вирішила походити по цьому селі. Воно виявилося не величким, але прогресивним. Тут була своя школа, пошта, магазин, клуб і навіть бібліотека. Бібліотека була вже стара і облуплена, і всі книжки були з минулого століття, і покритті товстим шаром пилу. Я взяла дві книги це « Енеїда » Івана Котляревського та « Вечора на хуторе близ Диканьки » Миколи Гоголя буде що почитати вночі коли не можу заснути. 
Я глянула на годинник в бібліотеці і жахнулась, я запізнююся на автобус, і не на п'ять хвилин, а на цілих двадцять.
Коли я прибігла до школи, я не могла повірити своїм очам він все ще стояв там. Я швидко стрибнула в нього.
— Ось я так і знав, що ви запізнетесь, - усміхнувся мені Саша, - ви прибігли вчасно, а то я думав вже відчалювати. Сідайте наперед, я вам зайняв місце.
— Дуже дякую тобі я думала, що ти вже уїхав.
— О, ми вже перейшли на ти, а я і не знав.
— Ну, так ми вже познайомилися і можемо переходити на ти.
— Ну, це я з вами познайомився, а ти зі мною ні. Я навіть не знаю як тебе звати.
— Мене звати Кіра, - ми потиснули один одному руку.
— Яке у тебе цікаве ім'я, я ще такого не чув!
— Це не моє справжнє ім'я, це мій псевдонім.
— Охохо, а я дурень сказав тобі своє справжнє імя.
Ми обоє засміялись. Це була найкраща моя поїздка. І раптом я почала відчувати до Саші симпатію. І мене це почало лякати.