Розділ 4

Магазин відкриється тільки через дві години, малювати не хочеться, тому я вирішила подивитися на море не з вікна, а підійти поближче. З вікна море здається ближче ніж насправді. Стежка йшла між кущів обліпихи, дикого винограду, терену колючого. Стежка протоптана, значить я не одна ходжу до моря, є ще заасфальтована дорога вона веде в порт. По ній кожні десять хвилин несуться невеликі вантажівки.
Ось воно нескінчене синє море. Воно завжди мене манило, ще в дитинстві коли я дивилася на відкритки, які присилали мені друзі. Я біля нього відчуваю себе вільною. Я підійшла ще ближче, тепер воно омиває мої ноги. Воно таке холодне, але я хочу зайти в нього повністю і я не зупинюсь. Вода дістала вже моїх колін, ось вже мої штани промокли повністю, тепер холодна вода щипає мої соски. Я вже не відчуваю пісок під ногами. Я пливу і пливу, не даремно я ходила на плавання в школі. Тільки в морі я можу випустити свої емоції, ось вже я заливаюся сльозами, тепер вони стають частиною моря. Ось маленька крапка на горизонті становиться все більше і більше.
— Добрий ранок, дорогенька! - сказав дідусь в човні, - Тобі не холодно?
— Ні, мені добре. - сказала я посміхаючися в всі свої тридцять два зуба. - Не подумайте, що я божевільна. Я просто ще не бачила моря.
— О, дорогенька я прожив в цьому місті все життя і зустрічав божевільніших за вас. Залазьте в човен у мене є гарячий шоколад.
— О, це дуже приємно, - піднімаючись на руках в човен, сказала я. - Дякую! - подякувала я поправляючи плед і беручи гарячий шоколад з рук дідуся.
— Ну, звідки ви дорогенька?
— Я жила в Києві, а народилася в Кіровограді.
— Моя донька втекла в Київ і тепер я отримую лише фотографії її і її сім'ї. Зараз знайду, десь була вона, - він починає ритися по всім кишеням своєї куртки, - ось вона фотографія. Дивись це моя донька і мої онуки. 
Фотографія була вже потрьопана і пожовкла, але я впізнала жінку на ній. Коли я наважилася втекти від щоденних побоїв чоловіка, я думала поїхати додому до мами, до тата. Я добиралася в поїзді і зі мною їхала сім'я. Я була вся на нервах, і кожен звук, кожен шорох, мене заставляв здригнутися. І це помітила жінка, і коли всі заснули в купе. Вона підійшла до мене і спитала чого я боюся, я не хотіла нічого їй казати. Але її ніжний голос і легкі дотики до мого плеча, розслабили мене. І я їй все розповіла, і сказала що я незнаю куди тікати бо чоловік  буде мене шукати і коли знайде вб'є мене. Вона розповіла мені що народилася в такому місті, яке не позначено не на ніяких картах і не підвладне часу. Сказала координати і взяла з мене обіцянку щоб я була обережна. Ця жінка була донькою цього дідуся.
— Вибачте мені вже треба на берег, але я назад вплав вже не доберуся. - віддаючи чашку дідусю. - Можете мене довести?
— Ахахаха! Яка ти смішна, я б тебе і не відпустив. Зараз потихеньку допливемо до берега.
— Дякую, - подякувала я ступаючи вже на берег, - Допобачення!
— Допобачення, дорогенька. Надіюся ми ще зустрінемося.
Я йшла і махала рукою поки дідусь знову не став крапкою на горизонті.
Я зайшла в магазин все ще мокра, бо не хотіла знову запізнюватися на роботу. Тим самим привернувши до себе увагу усіх відвідувачів. Я взяла годиник в якому  була функція і будильника. Я щось останнім часом почала витрачати гроші, треба з цим закінчувати бо перша зарплата ще не скоро. Я підійшла до каси зі своїм годинником, касир мені його пробила. Коли я йшла я побажала їй гарного дня, так вона на мене подивилася ніби я сказала що переріжу глотку їй і всій її сім'ї. Після цього погляду я більше покупати у неї продукти не буду.