Частина ІХ. Повернення чужими очима

Ранок почався не з кави.

Це вже було досягнення.

Олександр стояв на кухні з чайником у руках і таким обличчям, ніби намагався бути корисним, але пам’ятав, що його попередні спроби з кавою були кваліфіковані тіткою Лідою як “побутовий злочин проти людської нервової системи”. Тому він мовчки налив чай. Без експериментів. Без зерен. Без романтичних інтерпретацій гіркоти. Просто чай.

Тітка Ліда сиділа за столом, закутана в чужий плед, який уже встигла привласнити з тією природною впевненістю, з якою великі імперії привласнювали мапи.

— Оце інша справа, — сказала вона, приймаючи чашку. — Чай. Людський напій. Не та чорна жижа, яку ти варив учора, Сашко. Вона мені снилася. Я втікала від неї коридором, а вона просила називати її еспресо.

— Я врахував критику, — сказав Олександр.

— Це не критика, це акт гуманітарного розмінування.

Юлія стояла біля вікна.

Київ за склом був ранковий, сірий, трохи сонний. Машини повзли мокрою дорогою, люди поспішали на роботу, тролейбуси тягнули за собою дроти, як старі нерви міста. Усе виглядало майже нормально. І саме це найбільше дратувало.

Після відео з останньої ночі світ не мав права виглядати нормально.

Він мав хоча б тріснути по фасаду, загудіти сиреною, розсипатися на шматки, покласти на кожну лавку табличку: “Увага, тут люди досі не знають, як жити після правди”. Але світ, як завжди, демонстрував цинічну працездатність. Він випускав ранкові маршрутки, продавав хліб, відкривав кав’ярні й робив вигляд, що жодні старі листи не впливають на розклад.

Марина сиділа у вітальні на дивані, на якому спала кілька годин. Вигляд у неї був зібраний, але очі видавали ніч без сну. Вона тримала зошит Романа, той самий, де була адреса в Дніпрі, і час від часу проводила пальцем по обкладинці, ніби перевіряла, чи реальність не зникла.

Сергій мовчав біля дверей кухні.

Він уже не виглядав таким блідим, як учора, але все ще був людиною, яку власна совість наздогнала в коридорі й тепер змушувала стояти рівно. Юлія помічала, як він дивиться на неї. Обережно. Не як батько, що має право. А як той, хто питає дозволу навіть на погляд.

Це боліло.

І чомусь не так, як раніше.

Раніше його відсутність була для неї просто діркою. Тепер ця дірка мала голос, лист, ніч біля липи, пакет, який він намагався передати, і фразу, після якої доводилося переписувати пам’ять: “Не будь її сином у цьому. Будь людиною.”

Він сказав це батькові Олександра.

Але сьогодні ця фраза ходила квартирою й торкалася всіх.

Не будь дочкою болю.

Будь людиною.

Не будь сином провини.

Будь людиною.

Не будь колишньою тінню.

Будь людиною.

Не будь архівом.

Будь живою.

— Ми виїжджаємо о восьмій тридцять, — сказала Ніна, яка прийшла рівно о сьомій сорок, із термокружкою, блокнотом і виглядом людини, що могла б організувати евакуацію планети, якби їй не заважали емоційні цивільні. — До Дніпра приблизно п’ять-шість годин із зупинками. Адресу перевірила. Район житловий. Контактної особи нема. Є тільки запис Романа: “людина, яка повернулася без себе”.

— Чудовий опис, — сказав Максим, заходячи за нею. — Прямо для навігатора: через триста метрів поверніть до людини, яка втратила душу, і припаркуйтеся біля травми.

— Не починай зранку, — сказала Ніна.

— Я ще не починав. Це розминка.

Тітка Ліда підняла чашку.

— Розминка в нього вдала. Можна брати в дорогу, якщо не стане плакати в багажнику.

— Я не плачу в багажнику, — сказав Максим.

— Значить, ти там ще не був у правильній компанії.

Юлія усміхнулася, хоча їй не хотілося.

Але іноді усмішка — це не радість.

Іноді це спосіб перевірити, чи обличчя ще слухається.

Олександр підійшов до неї й тихо спитав:

— Ти як?

— Наче мене вночі перезібрали з чужих відео, недоспаного чаю й поганих рішень.

— Тобто стабільно?

— У нашому жанрі — так.

Він стояв близько. Її тіло одразу це помітило. Воно взагалі останнім часом поводилося як зрадницький свідок: голова ще аналізувала смерть, листи, камери, а тіло вже впізнавало тепло Олександра, лінію його плеча, запах після душу, пальці, які торкалися її руки ніби випадково й зовсім не випадково. Юлія сердито подумала, що людський організм має погану етику: навіть у розпал родинної катастрофи він здатен хотіти, щоб тебе поцілували в шию.

Олександр нахилився й майже нечутно сказав:

— Я пам’ятаю вчорашнє “просто тримай мене”.

— Добре.

— Сьогодні теж?

Вона подивилася на нього.

— Сьогодні подивимось. Можливо, доведеться тримати мене за волосся, щоб я не кинулася в черговий архівний отвір.

— Романтично.

— Ти ж любиш мене не за легкість.

— Я люблю тебе попри твою здатність перетворювати будь-яку метафору на інструкцію з виживання.

Вона всміхнулася.

— Гарна відповідь. Небезпечно гарна.

Він торкнувся її пальців.

— Я стараюся.

З кухні тітка Ліда сказала:

— Ви там або цілуйтеся, або їдьмо. Бо оце ваше стояння біля вікна з напівдотиками вже нагадує кіно, де всі дорослі, але бюджет на двері в спальню закінчився.

Марина, яка до цього мовчала, раптом пирхнула.

Юлія почервоніла.

Олександр спокійно відповів:

— Двері є.

— То не хизуйся інфраструктурою, — сказала тітка Ліда. — У нас Дніпро, Аліна й людина без себе. Розклад щільний.

— Вона нестерпна, — прошепотіла Юлія.

— Але ефективна.

— Це найстрашніше.

До Дніпра вирішили їхати двома машинами.

У першій — Марина, Максим за кермом, Ніна поруч і Сергій позаду. У другій — Юлія, Олександр і тітка Ліда. Така розсадка була компромісом між логістикою, психологією й бажанням не перетворити салон на герметичну камеру з невисловленими фразами.

Тітка Ліда сіла позаду й одразу заявила:

— Якщо ви почнете сваритися, я буду коментувати. Якщо цілуватися — теж. Якщо мовчати — особливо.