Частина V. Марина не була тінню

Дорога на Білу Церкву почалася не з виїзду, а з розсаджування.

І це одразу довело, що будь-яка експедиція за родинною правдою має спершу пройти найдавніше випробування людства: хто де сидить у машині.

— Я за кермом, — сказав Максим, тримаючи ключі так, ніби це був доказ його єдиної корисної функції в цій історії.

— Не сперечаюся, — відповіла Ніна. — У тебе найменше родинних зв’язків із катастрофою, отже, найстабільніші руки.

— Дякую. Мене ще ніколи так тепло називали стороннім.

— Це комплімент у нашій ситуації.

Тітка Ліда оглянула автомобіль так, ніби Максим щойно запропонував їй летіти в космос на пральній машині.

— У багажнику місце є?

— Є.

— А для трупа?

Усі подивилися на неї.

— Що? — вона знизала плечима. — Я питаю з практичних міркувань. У нашій історії вже є стара липа, листи, зради, сіра папка і кілька чоловіків, які думали, що мовчання — це стратегія. Бракує тільки трупа для повного жанрового щастя.

— Тітко Лідо, — втомлено сказала Юлія, — ми їдемо до Лєни по папку, не на кримінальну реконструкцію.

— Дитино, усі кримінальні реконструкції колись починаються з фрази “ми просто заберемо папку”.

Сергій, батько Юлії, стояв поруч із валізою й мовчав. Він узагалі за цей ранок навчився мовчати так, щоб не дратувати. Це було майже мистецтво. Він не намагався влізти в кожну паузу, не сипав каяттям, не говорив “я ж хотів як краще”, і за це Юлія була йому вдячна рівно настільки, наскільки можна бути вдячною людині, яка принесла в твоє життя порожній конверт, батьківський біль і нову хвилю питань, але принаймні не вимагала одразу обіймів.

Олександр стояв поруч із нею, тримаючи сумку з ноутбуком, зарядками, флешками й таким запасом відповідальності, що ним можна було б утеплити багатоповерхівку.

— Ти сядеш спереду? — спитав він у Юлії.

— Чому?

— Бо тебе може закачати.

— Мене не закачує.

— Тебе закачує, коли ти не спала, пила каву й пережила сімейний архівний напад.

— Це не закачування, це нормальна реакція організму на родичів.

— Сядь спереду.

— Не командуй.

— Будь ласка, сядь спереду.

Юлія подивилася на нього. Він сказав це м’яко. Не як наказ. Не як “я знаю краще”. Просто з тим виразом, який означав: “Я хвилююся, але намагаюся не бути нестерпним, оціни, будь ласка, мій героїзм”.

Вона хотіла сперечатися з принципу.

Але принцип, чесно кажучи, теж не спав, пив каву й пережив родичів.

— Добре, — сказала вона. — Але тільки тому, що я стратегічно займаю місце біля вікна для драматичних поглядів.

— Звісно.

— І якщо мене не закачає, ти визнаєш, що був неправий.

— Визнаю.

— Вголос.

— Вголос.

— При свідках.

— Юлю.

— Що?

— Сядь уже.

Тітка Ліда схвально кивнула.

— Оце я розумію: кохання. Один хвилюється, друга торгується за умови капітуляції. Як у нормальній родині, тільки поки що без каструль.

У результаті Максим сів за кермо, Юлія — спереду. Олександр позаду неї, так близько, що вона відчувала його коліна спинкою сидіння. Ніна сіла поруч із ним із блокнотом і аптечкою. Тітка Ліда зайняла місце біля вікна, заявивши, що “стратегічний огляд важливіший за комфорт”. Сергій сів посередині, між минулим і тіткою Лідою, що було майже метафорично й трохи жорстоко.

— Якщо хтось почне блювати правдою, попереджайте, — сказала Ніна, пристібаючись. — Я дістану пакети.

— У тебе є пакети? — здивувався Максим.

— Звісно.

— Для блювання?

— Для непередбачених подій.

— У нашій команді це одне й те саме, — сказала тітка Ліда.

Машина рушила.

Київ після дощу був вимитий, сірий і трохи надто красивий для міста, у якому стільки людей щодня їхали або на роботу, або від себе. Дерева блищали мокрим листям, будинки стояли в м’якому світлі, калюжі ловили небо й чесно показували його вниз головою. Юлія дивилася у вікно й думала, що всі міста мають дивну звичку прикидатися невинними. Київ не знав їхніх листів, їхньої липи, їхньої сірої папки, їхніх батьків, що запізнилися. Він просто світився після дощу, ніби казав: “Не втягайте мене у свої драми, я й так столиця”.

На телефон прийшло повідомлення.

Не від Листоноші.

Від Марини.

Юлія побачила ім’я на екрані — і всередині в неї щось неприємно сіпнулося.

Марина: Ви вже виїхали?

Юлія кілька секунд дивилася на повідомлення.

Марина.

Це ім’я не було новим у її житті. Воно давно жило десь поруч із Олександром, не як офіційна загроза, не як драматична коханка з дешевих серіалів, не як “та сама жінка”, яку хочеться ненавидіти за те, що вона існувала в чужому найважчому часі. І саме тому було важче.

Ненавидіти очевидну суперницю просто. Вона для цього створена: гарна, нахабна, з блиском у волоссі й поганим характером. Береш її, ставиш у своїй голові на чорну клітинку й кидаєш у неї внутрішні ножі.

А Марина не підходила.

Вона не була тінню.

Вона була людиною.

Живою, різкою, втомленою, корисною, з поглядом, який не просив дозволу бути поруч. Вона була біля Олександра тоді, коли Юлії там не було. Не в романтичному сенсі — принаймні так усі казали, і Юлія навіть вірила. Майже. У найкращі дні. Але серце — орган не науковий. Йому можна сто разів показати факти, а воно все одно буркне: “Мені не подобається її інтонація”.

Юлія відповіла:

Юлія: Так. Їдемо.

Марина написала майже одразу.

Марина: Зупиніться на виїзді біля старої заправки. Я під’їду. Є інформація по Роману.

Юлія відчула, як тіло напружилося.

— Що? — спитав Олександр із заднього сидіння.

Він, звісно, помітив.

Його талант помічати Юліні зміни настрою вже починав переходити межу між ніжністю й побутовим шпигунством.

— Марина пише, — сказала вона.