Частина ІІІ. Тітка Ліда відкриває спецслужбу

Тітка Ліда приїхала о дев’ятій ранку з таким виглядом, ніби не просто несла старий альбом, а особисто транспортувала чорну скриньку людської дурості.

На ній був темно-синій плащ, хустка з квітами, що пережили б не тільки дощ, а й невдалий шлюб, і вираз обличчя, з яким у нормальних країнах люди заходять у парламент, щоб пояснити депутатам, де саме вони помилилися ще в дитинстві. У руках вона тримала велику сумку, старий пакет із супермаркету, термос і щось загорнуте в газету.

Юлія відчинила двері й одразу зрозуміла: сьогодні мирних варіантів не буде.

— Доброго ранку, — сказала вона обережно.

— Не бреши з порога, — відповіла тітка Ліда. — Ранок уже втомився бути добрим. У вас є стіл, електрика й люди з мінімальною здатністю слухати старших?

— Стіл і електрика є.

— От і чудово. З людьми розберемося по ходу.

Вона зайшла в квартиру, не чекаючи запрошення. Запрошення тітці Ліді взагалі були потрібні приблизно так само, як танку потрібна ввічлива табличка “проїзд дозволено”. Вона рухалася вперед, і реальність сама підлаштовувалася, бурмочучи щось про правила безпеки.

Олександр вийшов із кухні з двома чашками кави. Побачив її, зупинився.

— Доброго ранку, тітко Лідо.

— Ти що, сам варив? — підозріло спитала вона.

— Ні.

— Тоді, можливо, справді доброго.

Юлія взяла одну чашку й вдихнула аромат. Нормальна кава. Максимова. Олександр учора ввечері, схоже, остаточно визнав поразку й купив зерна за рекомендацією Максима. Це був майже шлюбний прогрес: не кільце, звісно, але відмова від кавового тероризму теж могла вважатися доказом любові. У їхніх умовах — навіть вагомим.

— Я привезла альбом, — сказала тітка Ліда, ставлячи сумку на стілець.

— І ще щось? — спитав Олександр.

— Розум. Але не знаю, чи ви його засвоїте.

Вона дістала з сумки товстий старий альбом у коричневій обкладинці. Обкладинка була потерта, кути зім’яті, сторінки виглядали так, ніби тримали на собі не фотографії, а всю безпорадну історію двору. На гумці, якою альбом був перетягнутий, висів маленький ґудзик. Невідомо чому. У старих речах завжди є такі деталі: вони не пояснюються, але якщо їх прибрати, минуле почне ображено сипатися.

Потім тітка Ліда витягла з пакета блокнот у клітинку, старий кнопковий телефон, три ручки, невеликий диктофон, окуляри, коробку печива, два пакети насіння й кухонний ніж.

Юлія подивилася на ніж.

— Це для чого?

— Для ковбаси.

— А ковбаса де?

— Немає.

— Тобто ніж є, а ковбаси немає?

— У житті, дитино, так часто буває: інструмент до дії є, а самої радості ніхто не завіз.

Олександр тихо пирхнув.

Юлія сіла за стіл і потерла скроні.

— Скажіть, що ніж не частина розслідування.

— Поки що ні. Але я гнучка.

У цей момент у двері подзвонили. Це була Ніна, як завжди з рюкзаком, блокнотом, аптечкою й виразом людини, яка під час кінця світу спершу перевірить список присутніх. За нею прийшов Максим із ноутбуком, флешками й пакетом із булочками.

— Я приніс їжу, — сказав він.

— Ти хочеш підкупити слідство? — спитала тітка Ліда.

— Ні, хочу вижити до обіду.

— Розумний. Сумний, але розумний.

Максим уже навіть не реагував. Людина звикає до всього: до війни, до поганої кави, до сімейних таємниць, до того, що літня жінка в хустці регулярно розбирає твій психологічний профіль швидше, ніж ти встигаєш сісти.

Коли всі розмістилися за столом, тітка Ліда вийняла з блокнота складений аркуш і урочисто поклала його посеред столу.

— Що це? — спитала Юлія.

— Структура.

— Чого?

— Спецслужби.

Запала тиша.

Ніна перша нахилилася до аркуша.

— Ви серйозно?

— Я взагалі рідко жартую, — сказала тітка Ліда. — Просто життя навколо таке дурне, що мої серйозні фрази звучать як стендап.

Максим узяв аркуш і прочитав уголос:

— “Операція Липа. Тимчасова служба дворової пам’яті. Скорочено — ТСДП”. Тітко Лідо, ви створили абревіатуру?

— А що, спецслужба без абревіатури — це просто гурток травмованих людей.

— Склад учасників… — Максим продовжив читати. — “Ліда Степанівна — керівниця агентурної мережі. Юлія — літописець і приманка для драматичних листів. Олександр — технічна охорона й чоловіча тривога. Ніна — протокол, дисципліна, аптечка. Максим — фотоаналіз і сумний реквізит”.

— Сумний реквізит? — Максим підняв брови.

— Ти ж фотограф. Ви всі трохи реквізит. Просто деякі ще й говорять.

Ніна забрала аркуш і уважно переглянула.

— Я б замінила “чоловіча тривога” на “технічна безпека”.

— Не треба, — сказала Юлія. — “Чоловіча тривога” точніше.

Олександр глянув на неї.

— Дякую за підтримку.

— Завжди поруч, коли треба чесно образити.

Він нахилився ближче й тихо сказав їй на вухо:

— У тебе сьогодні небезпечно бойовий настрій.

Його голос торкнувся її шкіри тепліше, ніж мав би. Юлія відчула, як тонка хвиля пройшла від шиї до живота, і внутрішньо вилаяла себе за недоречність. На столі — спецслужба, ключі, старі листи й родинні зради, а її тіло, як завжди, вирішило нагадати, що життя не зводиться до травми. Непрофесійно. Але приємно.

— Не провокуй мене під час операції, — прошепотіла вона.

— Це ти мене провокуєш.

— Я просто сиджу.

— Саме це й проблема.

Тітка Ліда гримнула ручкою по столу.

— Якщо двоє молодих людей закінчили передавати одне одному гормональні шифровки, можемо працювати?

Юлія випросталася.

Максим удав, що вивчає флешку. Ніна зробила вигляд, що не почула, але її рот сіпнувся в усмішці. Олександр, безсовісний, усміхався відкрито.

— Працюємо, — сказала Юлія.

— От і добре, — тітка Ліда відкрила блокнот. — Перше: наші ресурси. У мене є сім контактів, яким можна дзвонити без попередження. Троє з них брехатимуть із любові до мистецтва. Двоє — бо інакше не вміють. Один — бо колись украв у мене емальовану миску й досі думає, що я не знаю. І ще одна людина може сказати правду, але тільки якщо її спершу довести до стану образи.