Нове місто

Вона ніколи не затримувалась в одному місці. Її життя завжди поміщалося в один рюкзак і невелику валізу.

Можна сказати, вона була мінімалісткою. Автобус їхав по дощовому асфальту, наскауючи на ями. Марія дивилася у вікно: надворі було сіро, хоча на календарі була весна. Сіре небо, голі дерева, дощ, краплі якого стікали по склу, роблячи картинку за вікном розмитою. Марія замислилася. Вона поїхала в інше місто, залишивши там усе, після того як закінчила університет. Але вона ніколи не жалкувала про це — а можливо, вона просто брехала собі про те, що ніколи не жалкує. Автобус наскочив на ще одну яму і різко зупинився. Двері відчинилися, і люди почали виходити. Марія декілька хвилин сиділа, а потім, струснувши головою, взявши ручку валізи і підхопивши на плече рюкзак, вийшла з автобуса, наступивши прямісінько в калюжу. 

Не надавши цьому особливого значення, дівчина просто  пішла далі. Центр міста невеликий: декілька магазинів і всього три кафе. Дівчина зітхнула: треба спочатку дійти до квартири і трохи відпочити, а потім вона піде шукати роботу. 

Стара будівля на розі вулиць. Марія підійшла до дверей і, відчинивши вхідні двері магнітним ключем, зайшла всередину. Її квартира знаходилась на четвертому поверсі, але, як виявилося, ліфт був зачинений, і треба було йти пішки. Сходи були вузькі, трохи стерті посередині, ніби по них роками ходили одними й тими ж кроками. Марія повільно піднімалася вгору, тягнучи за собою валізу. Колеса глухо стукали об кожну сходинку, віддаючись у тиші під’їзду.

Другий поверх. Третій. Вона не зупинялась — зупинки їй ніколи не подобались.На четвертому поверсі було тихіше, ніж унизу. Навіть занадто. Двері квартир однакові, без жодних деталей, які могли б сказати щось про людей, що там живуть. Марія зупинилася біля потрібних дверей. Дістала ключі, трохи повозилась із замком і, зробивши коротку паузу, повернула ключ.Замок клацнув. Усередині було прохолодно. І тихо. Вона зайшла, зачинила за собою двері і на секунду просто залишилась стояти на місці, ніби не до кінця розуміючи, що робити далі.

Квартира була невелика. Кімната, маленька кухня і вузький коридор. Нічого зайвого. Нічого особливого. Саме те, що треба. Марія поставила валізу біля стіни, але не відкрила її. Рюкзак ще кілька секунд висів на плечі, поки вона не згадала, що його можна зняти. Вона повільно стягнула його і поклала поруч. Все виглядало… нормально. Пройшлася кімнатою, провела рукою по столу, по підвіконню, ніби перевіряючи, чи все це справжнє. Скло було холодне, за вікном  все ще мрячив дощ.

Місто виглядало так само, як і з автобуса. Сіре. Рівне. Чуже. Марія трохи відсунула штору і подивилася вниз. Люди ходили, машини проїжджали повз, хтось стояв під навісом і курив. Звичайне життя, в яке вона поки що не входила. І, здавалось, не поспішала. Вона відступила від вікна і повільно сіла на край ліжка. Матрац був трохи жорсткий, але це не мало значення. Нічого не мало. Телефон тихо завібрував у рюкзаку. Марія дістала його не одразу. Подивилася на екран, трохи затримавшись, ніби від цього щось могло змінитися. Бабуся.

Вона провела пальцем по екрану.

— Так?

— Доїхала? — голос був знайомий, спокійний.

— Так.

— Як там?

Марія перевела погляд у вікно.

— Нормально.

Кілька секунд тиші.

— Маро… — тихо сказала бабуся. — Ти ж не знову.

Марія ледь посміхнулась.

— Ні.

— Добре, — відповіла вона після паузи. — Просто… не забувай жити.

Зв’язок обірвався. Марія ще кілька секунд дивилася на телефон, а потім повільно опустила його поруч. У квартирі знову стало тихо. Вона лягла на ліжко, не роздягаючись, дивлячись у стелю. Білу, порожню, таку ж, як і все навколо. Це місто мало бути тимчасовим, як і всі інші. І, можливо, воно таким і залишиться, а можливо й ні… 

***

Марія прокинулась серед ночі, вона важко дихала, чоло було мокре від поту. Руки трохи тремтіли, серце калатало в грудях, складалося враження, що воно зараз вискочить. На годиннику була тільки четверта ранку, вона знову лягла на подушку, але сон не йшов, хоч як би вона не старалася. Марно. Дівчина піднялася з ліжка і підійшла до вікна: на вулиці ще темно, але дорогою вже їздили поодинокі машини, а тротуаром, не кваплячись, йшов хлопчина. Марія позіхнула. — Треба сьогодні шукати роботу, — подумала вона і знову сіла на ліжко, спати вже зовсім не хотілося. Несподівано телефон засвітився, а на екрані з’явився номер бабусі. Дівчина здивовано, з тривогою підняла слухавку, але замість голосу бабусі почула голос якогось чоловіка. 

—  Вибачте, ви онучка Галини?

— Так, щось сталося? — голос трохи тремтів, Марія  стиснула долоню в кулак, сердце калатало десь у горлі.

— У неї стався інсульт, ми зробили усе, що могли, але, на жаль, вона не перенесла операцію… Прийміть мої співчуття… 

Марія завмерла… здавалося, в цю секунду світ перестав існувати. Її найрідніша людина… Бабуся… 

Зібравши сили, вона стиха проговорила: — Куди мені приїхати? — Вона ледве стримувала себе, щоб не розплакатися. 

— В центральну лікарню, — відповів він і поклав слухавку…