Рада

Рада

Величезна біла змія і чоловік, що сидів у неї на голові, спостерігали за тим, що відбувалося в місті, яке їм було дороге. Вночі спостерігали, коли більшість городян спала, а меншість займалася тими справами, якими не прийнято займатися вдень. Або на які їм вдень не вистачало часу.

Те, що було змії та людині цікаво, почалося зовсім недавно. В одному з найстаріших будинків міста спалахнуло світло майже у всіх вікнах. Заметалися по кімнатах якісь тіні. Почало подзвякувати зброя, потім зашуміли людські голоси. Негучно, але й людина, й змія за бажання могли б почути, що ці люди говорять. Просто їм не хотілося.

Шуміли в цьому будинку довго. Згодом озброєні люди почали маленькими групками розходитися, щоб зібратися навколо Будинку Ради і причаїтися.

Чоловік усміхнувся і прошепотів:

— Вона завжди перестраховувалася і вміла переконувати. Зауваж, там вартових зовсім небагато, здебільшого люди старших сімей.

Змія кивнула, мало не скинувши людину з голови. Потім хитнула хвостом, змусивши хмари заклубитись і сховати картину. А коли ці хмари розвіялися, ні Будинку Ради, ні людей, що сховалися під ілюзіями і зачаїлися навколо площі, видно вже не було. Зате видно було чийсь сад і великий червонуватий камінь, що лежав біля фонтану.

— А ось і він, — сказала змія.

Над каменем сплівся тимчасовий портал. Кілька разів невпевнено мигнув. А потім з нього вийшов чоловік, закутаний у темний плащ із глибоким капюшоном, насунутим по кінчик носа.

— Той самий? — спитав чоловік.

— А то як же. Я тому хлопчикові й не сказала, це могло йому завадити.

— Зате мені не завадить, — сказав чоловік і посміхнувся недобре. Потім став на ноги, потягся і зник.

Змія тихенько, явно несхвально зашипіла.

— Мститися погано, — сказала.

— Ти ще скажи, що вона б не схвалила, — буркливо озвався чоловік, але з'являтися в плоті не став. — Та й не помститися неможливо. Він не відстане від мого міста. Йому може спасти на думку почекати, поки у мене з'явиться онучка. Та мало... І люди, які його привели і впустили, повинні вирушити слідом. Це справедливо.

— Справедливо, — пробурчала змія.

— Не турбуйся, я не втручатимусь, якщо вони зможуть впоратися самі, — пообіцяв чоловік.

— А вони не зможуть, — впевнено промовила змія. — Навіть той дивний нащадок Білого мага не зможе… І ти не зможеш не помститися. Просто почекай, дай їм виявити силу. Так буде правильно.

— Добре, — буркливо озвався чоловік.

Змія похитала головою, і хмари знову наповзли на картинку, приховавши з очей і людину в темному плащі, і тих, хто його зустрічав і вітав.

Хіят почував себе безглуздо і незатишно. А все через те, що Діла з якоїсь радості вирішила гарно його одягнути для походу до Будинку Ради. І все б нічого, але одягла вона його на свій смак, і сам Хіят так одягтися б не додумався. Надто яскрава сорочка, зелена, нібито під колір очей. Вузькі штани. Не те щоб незручні, просто Хіят звик, що вони дещо ширші. Ще пояс з ідіотською великою пряжкою, прикрашеною якимось коштовним камінням. Діла стверджувала, що пряжка – артефакт. Причому захисний артефакт. Вона цю пряжку свого часу з материка привезла, коли разом із братом тікала на острови, тоді й прихопила. Хіят у цій пряжці ніякої магії не відчував, але сперечатися не став. Можливо, цю магію дуже вміло замаскували. Захищати пряжка повинна від магів, от і буде їм сюрприз.

Погано відмиті від пилу черевики з цим вбранням виглядали не дуже, і це диво, що Діла вчасно не помітила і не змусила перевзутися.

Загалом, Хіят сам був винен у тому, що погодився на пропозицію перезбудженої опікунки. Міг би згадати її сукні у величезних червоних квітах і відразу зрозуміти, що нічого хорошого з її пропозиції не вийде. Тепер доводилося терпіти і доводити самому собі, що все не так погано, як йому здається. Виходило не дуже.

А потім, нарешті, стало не до безглуздого одягу. Вони дійшли до площі перед Будинком Ради, і Хіят здивовано подивився на натовп, що зібрався там. Навіть тоді, коли приїжджала Вельда та інші претенденти на титул того, хто зберігає, стільки людей не було. А ось тепер на тобі. Зібралися, мовчать і дивляться, наче ніколи раніше не бачили. Хіят зіщулився і озирнувся на Ладая. Друг сяяв усмішкою і йшов із високо задертим носом. Складалося враження, що це саме він знайшов Хіята, змусив стати зберігачем і зараз страшно собою пишався.

Дорана чіплялася за лікоть і дивилася, як кішка, яка підозрює, що хтось хоче образити її кошенят. Діла та Таладат зображували вселенський спокій. Такий спокій, що навряд чи хтось ризикнув би їх потурбувати, щоб поставити кілька безглуздих питань.

Хіят глибоко вдихнув, задавив бажання почухати потилицю і почав старанно думати про сторонні речі. Наприклад, про те, де зараз знаходиться Тоєн. Він чоловік рішучий, напевно, здогадується, що так просто це засідання Ради не закінчиться. Підозрює, що небезпека може загрожувати Атані, тому навряд чи залишається в лікарні, чекати і сподіватися. Він точно прийде, навіть якщо йому доведеться побитися з медиками та ризикнути життям.

Хоча його життю вже нічого не загрожує. Дорана дивилася два дні тому, сказала, що він одужує підозріло швидко. Можливо, взагалі вже цілком здоровий, просто його не відпускають принципово, щоб наступного разу менше ризикував. З медиками це буває, Ладай розповідав.

Глядачі все мовчали і мовчали, витріщалися і витріщалися, а Хіят йшов і думав. І відчував, як голова стає порожньою та дурною. Чогось він, схоже, не розуміє. Всім був потрібен той, хто зберігає, а тепер від одних пахне здивуванням, від інших невдоволенням, від третіх глузуванням, а найбільше нерозуміння. Схоже він, на їхню думку, на роль зберігача підходить набагато менше, ніж та ж Вельда. Мабуть, Ладай має рацію — репутація штука потрібна, і якщо в тебе репутація не дуже розумної людини, то так до тебе й ставитимуться, незважаючи навіть на те, що ти кілька разів довів, що вони всі помиляються. Із репутацією треба було щось зробити. Потім, пізніше. Коли інших проблем поменшає.